Марчін Швонковський - Співці зла, Марчін Швонковський

– Що сталося? Вони пробили отвір і не атакують?

– Тримайся за щось зараз. Це та дірка, яку вони зробили шість годин тому.

Шенк похмуро подивився на нього.

– Ти, мабуть, жартуєш.

– Повір мені, хотілося б. Діра не затягується.

– Ну і що тепер?

– А ти що думаєш?

Шенк гидко вилаявся.

– Мені потрібно поговорити з Катаріною, тобто з її милістю.

– Але ж вона є недоступною.

– Тоді я зроблю її доступною.

Він збіг у двір будівлі та скочив на одного зі зв'язних коней, яких тримали осідланими саме для таких випадків. Помчав до замку. Місто було безлюдним – усі добре знали, що під час облоги немає сенсу пробиратися на вулиці, і лише час від часу п'яниця теліпався між кам'яницями, марно шукаючи хоч чогось, щоб зволожити горло. Армія вже конфіскувала все в місті, що містило хоч краплю алкоголю. Шенк проскакав по пильно охоронюваному мосту, з неприязню дивлячись на бар'єр, що спалахував синіми вибухами. На подвір'ї замку він зліз зі свого покритою піною коня та побіг через вестибюль і сходами вгору до лицарської зали. Крафт фон Гогенлое та його солдати, що стояли на сторожі біля дверей, віддали йому честь, але він цього навіть не помітив. Катаріна була там, де завжди, у своєму великому, вишуканому кріслі, яке виглядало майже як трон порівняно з її скромною фігурою. Вона спала, а точніше снила наяву, опустивши голову на праве плече. Її руки були складені на колінах. Поруч із нею сиділа невтомна Бланшфлер, яка ніколи не відходила від подруги, окрім необхідних перерв для сну, і навіть тоді вона саджала на своє місце одного з князів Гогенлое. Вона поклала свою світло-русяву голову на плече і вдивлялася в якусь книгу з гравюрами, час від часу поглядаючи на Катаріну. Коли віце-канцлер, зчинивши метушню, увійшов до великої зали, дівчина підняла голову, запитально подивившись на нього.

– Я мушу поговорити з нею, — сказав той без зайвих вступів, ніби розмовляв не з аристократкою.

– Пан же знає, що ми не повинні її турбувати, — відповіла Бланшфлер, але не дуже переконливо. У її голосі чувся страх і смертельна втома.

– Мене це не обходить. — Шенк зробив кілька кроків уперед. — Якщо вона чогось не зробить, нам хана.

– Вона чітко наголосила, щоб не сталося, ви повинні розбиратися з цим самим.

– Але ми самі з цим не впораємося.

– Не знаю… 

– Але я знаю. Ми зараз її будимо.

– Добре, – блондинка здалася і зітхнула, закривши книгу. – Але перш ніж ми це зробимо, я хочу тебе дещо запитати. Ти, часом, не вважаєш, що те, що тут відбувається, – повне божевілля?

– Не моя справа, – з підозрою у голосі буркнув той.

– Подумай про це. Ти ж знаєш, що я люблю її як сестру. Заради Бога, я вже тиждень сиджу тут, витираю їй лоба і стежу, щоб вона не дула під себе. Але подумай. Який це має сенс? Чого вона хоче досягти? І навіть якщо вона це зробить, що нас чекає потім? Вона поїде до Стокгольма і коронує себе королевою Швеції? Чи до Відня, щоб стати імператрицею? Катаріна намагається висадити цю країну в повітря, а ми викрешуємо іскри в її запальний шнур...

– Чому мене це мало б хвилювати? – Шенк скривився, роздратований тим, що саме в такий момент блондинці зібралося на політичні роздуми.

– А хоча б тому, що якщо її голова впаде, то разом з нею впаде й твоя. Найбільше, що отримаю я сама, це докір від чоловіка за те, що приклала руку до цієї нісенітниці. Чи згоден ти зі мною? Вважаєш, зможеш її переконати? — запитала вона з надією в голосі.

Якусь хвилинку Шенк мовчав.

– Ні, я не згоден, бо це не моя справа, — нарешті повільно відповів він. — Я не знаю, на що ти намагаєшся мене вмовити, але я не збираюся в це втручатися. Моє завдання банально просте: я маю утримувати місто, щоб у Катаріни був час зробити те, що вона робить. І саме це я намагаюся зробити. Ніщо інше мене не хвилює.

– Ну так, це дуже просто, — пирхнула Бланшфлер. – Я нічого не знаю, нічого не хочу, я просто роблю те, що мені кажуть. Цікаво, чи ти колись одержав з цього вигоду, найманцю?

– Ми будимо її чи ні? – Шенк проігнорував питання, дедалі більше він злився. По правді кажучи, коли він подумав про це, служба будь-якому правителю насправді не приносила йому жодної особливої ​​користі. Але це і справді був найгірший можливий момент для таких міркувань.

– Як забажаєш. – Герцогиня встала і підійшла до своєї подруги. Легенькими ударами по плечу плече та поплескавши по щоці, вона розбудила Катаріну, яка озирнулася навкруги, мов божевільна, втупилася в неї поглядом, а потім ще більш невидюще подивилася на Шенка.

– Що... відбувається?

– Катріна, Шенк обов’язково повинен поговорити з тобою.

Дівчина кліпнула очима раз, два, знову подивилася на подругу, а потім знову на свою підлеглу.

– Курва мать. — Вона скривила голову. – Хіба я не чітко пояснила, щоб мене не турбували? Ви уявляєте, як мені неприємно повертатися сюди, поки я не закінчу?

– Вибачте, пані, — перейшов у наступ Шенк, — але це терміново. Домініканці руйнують ваш бар'єр. Якщо ви його не полагодите, місто впаде.

– Що це за думка, що я маю його виправити? — пирхнула Катаріна, постукуючи по чолу. — Що це, дірявий горщик, який я обмотаю дротом? Пан хоч іноді думає?

– Я нічого не знаю про магію, пані. — Юнак не дав себе збити з панталику. — Але я знаю про облоги і кажу, що якщо ченці повністю знищать щит, ми не захистимося від штурмів.

– Ну добре, добре, зараз щось з цим зроблю. А ти тим часом пиздуй звідсіля і не заважай мені більше.

І не вспів Шенк придумати хоч якусь відповідь, її вже не було. Він ніяк не міг знати, що, зла мов оса, вона покинула тріщини і розриви і взялася розганяти світлистих мурашок що клубилися в її королівстві.

□□□

Ефект, якого очікував Шенк, був дещо іншим, але треба було визнати, що бомбардування з боку домініканців почали слабшати. Спочатку це було зовсім непомітно,