Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- А рідні?.. Знають?..

- Ні, тітці твоїй телефонували, але вона, на щастя, нічого португальською не зрозуміла. Не хвилюйся, я вже їй легку версію розповіла. Сказала, що з отруєнням лежиш, і що телефон у медичних закладах Португалії заборонено з собою брати. Тож коли будеш готова, подзвониш рідним сама і розповіси про те, що вважатимеш за потрібне.

- Дитина… Як?...

- З дитинкою все гаразд, - запевнила Віра. - Був ризик викидня через пережитий стрес, але все обійшлося. І ти теж одужаєш. Я в цьому не сумніваюся. Лікарі теж.

- Аварія?.. То був…

- Може пізніше на цю тему поговоримо? Тобі потрібно сил набиратися.

- Зараз, - Юля намагалася пристати на лікті, та через слабкість у тілі зробити цього так і не змогла. - Я хочу знати… Я заслуговую знати…

- Так… Габріель загинув в аварії майже два тижні тому… - Віра стисла руку подрузі, погладжуючи її іншою рукою. - Батьки Карлушу зателефонували, повідомили про цю страшну звістку.  

- Карлуш знає, що я…

- Вагітна? Ні, це лише мені сказали, бо вважають тебе моєю рідною сестрою. Я тут всі документи попідписувала, так що не хвилюйся. 

- А про наші стосунки з Габріелем він знає?

- Теж ні, - відповіла Віра. - Навіть твої співмешканці нічого йому не сказали, що у тебе були з кимось стосунки. 

- А похорони…

- Пройшли позавчора… Карлуш на них ходив… 

- То я навіть попрощатися не встигла…

- Якщо захочеш, я через Мігеля дізнаюся у Карлуша, де його поховали. Коли тобі стане краще і зможеш ходити, підемо разом на могилу, щоб ти змогла попрощатися. Все ж, не забувай, що часточка його й досі живе у тобі…

Говорити більше не було ні сил, ні бажання. Гарячі сльози вже лилися струмочками, заливаючи білосніжну подушку. До палати зайшов Мігель зі склянкою води. Віра жестом показала поставити воду на столик біля ліжка, а потім вони тихенько вийшли за двері, даючи можливість Юлі нарешті дати волю емоціям.

*  *  *

Пробувши у лікарні майже до кінця березня, Юля нарешті вийшла на вулицю. Яскраво  сяяло сонце, голосно співали пташки, місто потопало у зелені. Дівчина набрала повні груди свіжого повітря і шумно видихнула. Вона була готова до того, що її чекало далі. Вона змирилася з усім. Смертю коханого, несподіваною вагітністю, новою реальністю її життя. 

В машині на неї вже чекали Віра з Мігелем, готові везти її на кладовище. Габріеля поховали в одному з найзатишніших місць. Воно знаходилося в центрі Авейру, однак сховане від пересічного ока. За масивними ворітьми відкривалася широка тіниста алея. Старовинні сімейні склепи, охайні могилки, зелені стежки між ними - тут все дихало якимось дивним  спокоєм. Не тугою, розпачем, чи горем, а саме спокоєм. 

Віра, тримаючи під руку бліду подругу, яка зараз була більше схожа на привид, ніж на живу людину, потихеньку вела її до сімейної могили родини Габріеля, в якій вже зберігався прах його прабабусь та прадідусів. На могильній плиті, поряд із родичами, була і нова світлина її коханого, його повне ім’я та дві дати - народження та смерті.

- Залиш мене саму на декілька хвилин, - попрохала подругу Юля. Та мовчки кивнула і відійшла.

Дівчина стояла нерухомо і намагалася закарбувати у себе в пам’яті це обличчя. Звісно, у неї були їхні фото з Азорських островів та інших побачень, які Юля вирішила не видаляти, а просто на деякий час заархівувала і закинула у хмарне сховище. Але саме цю світлину вона вирішила запам’ятати. З неї усміхався Габріель біля свого “Бандита” з шоломом у руці. 

- Ось нарешті ми і зустрілися знову, коханий, - прошепотіла дівчина, гладячи рукою його зображення. - А мені стільки тобі хотілося розповісти… Ти від мене втік так далеко, щоб сім’ю не створювати?... - вона гірко усміхнулася. В очах забриніли сльози. - Хочу, щоб ти знав, що скоро станеш татком. Знаю, що ти ще був до цього не готовий, але що поробиш… Така вже доля… Частинка тебе зараз у мені, росте та розвивається з Божою допомогою. 

Юля зробила паузу, щоб перевести подих і трішки заспокоїтися.

- Я вирішила все ж повернутися в Україну і виховувати нашу дитину там. Вже розповіла про все тітці та батьку. Як і думала, вони мене підтримали, а тато взагалі зрадів, що скоро стане дідусем. Йому, як і мені, дуже не вистачає мами, тож буде чим відволікатися - онуку чи онука бавити…

Сльози вже застилали все обличчя, але вона продовжувала:

- З Карлушем теж все домовлено. Він, до речі, теж став батьком. І за чутками від Марти пішов, а вона виїхала з гуртожитку нашого. Так що твоя колишня дівчина знову сама. Але я радію, що Деолінді вдалося зберегти родину. А ось твоїй сім’ї я вирішила нічого не говорити. Чесно кажучи, злякалася, що вони мене з твоєю дитиною за межі країни не випустять. Може, колись я з ними все ж познайомлюся. Але не зараз… Зараз я повертаюся на свою Батьківщину. Але не сама. А з часточкою тебе. Ми не прощаємося… Я просто кажу тобі: “До нашого з тобою наступного побачення, коханий…”