Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Поговоривши ще трохи, дівчина поклала слухавку і вийшла на внутрішнє подвір’я подихати свіжим повітрям і хоч трішки провітрити голову. Щойно вона відійшла від новин про Сергія, думки повернулися до її стану. А що, як вона дійсно вагітна? Що тоді? Потрібно буде про це поговорити з Габріелем. Та чи зрозуміє він? Лише нещодавно розповідав їй, що він занадто молодий для створення сім’ї та дітей. А тут вона з незапланованим немовлям. 

Потрібно було взяти себе в руки. По-перше, вона достеменно не знала, чи дійсно вагітна. По-друге, не варто було лякати свого хлопця сумнівами, поки не зробить тест і не переконається, що є про що розповідати. А по-третє, з цими думками потрібно переспати. Завтра новий день - тоді й думатиме, що робити далі.

На її телефон прийшло голосове повідомлення: “Щось не можу тобі додзвонитися. Певно з кимось розмовляєш. Та то нічого! До речі, чого телефонував? Я завтра відпросився з роботи, потрібно у справах в Лісабон зганяти. Повернуся десь після вісімнадцятої. Можна буде повечеряти разом в нашому улюбленому кафе. Після роботи чекай мене там. Кохаю!”

- Що ж, - мовила сама до себе Юля, - завтра хоч буде час зробити тест та, у разі позитивного результату, обдумати, як краще сказати Габріелю, що вона залишить дитину…

*  *  *

Весь день Юля провела у сувенірному магазині, підміняючи свого коханого. З самого ранку її нудило. Голова боліла, а апетит і зовсім пропав. Пила воду, поглядала на годинник та обслуговувала клієнтів, яких, на щастя, було не багато. Ледь дочекавшись обідньої перерви, зачинила крамницю і побігла у сусідню аптеку. Там купила два тести на вагітність та м’ятну жуйку від нудоти.

Повернувшись до магазину, зачинилася у вбиральні. Через декілька хвилин на неї дивилися дві червоні смужки… Повторний тест дав той самий результат…

Що ж? Така її доля. Трішки невчасно все це. Але Габріель мусить прийняти той факт, що їх скоро стане троє. Якщо ж не прийме - Юля виховуватиме дитину сама. Поїде додому, там тітка з батьком їй допоможуть. Вони її усе життя підтримували, які б дурощі не робила. І зараз у біді не кинуть. А може все ж Габріель прийме цю звістку з радістю? І тоді вони створять свою родину. Орендують житло, будуть виховувати сина чи доньку, складати плани на майбутнє. Хай там як, а розповісти хлопцеві про вагітність потрібно було. І не телефоном, а в особистій розмові. Сьогодні ж. Під час вечері. 

Решта дня пройшла ніби в уповільненій зйомці. Покупці все не закінчувалися, хвилини тягнулися як години, а напруга у тілі зростала. Як і втома. Все тіло нило. Ранкова нудота не проходила ні вдень, ні ввечері. І хто такий розумний взагалі назвав її ранковою?

Та ось нарешті на годиннику була шоста вечора і можна було зачиняти крамницю. До їхнього з Габріелем улюбленого кафе йшла на ватних ногах. Прокручувала в голові всю подальшу розмову. Що скаже. Як на його запитання відповідатиме, якщо такі виникатимуть.

Зайшовши всередину, Юля побачила, що коханого ще немає. Вона сіла за столик, замовила мінеральної води, а потім написала йому повідомлення, що вже на місці й чекатиме його. Щоб хоч трішки відволіктися від внутрішнього монологу почала дивитися новини, які якраз показували по телевізору. Ситуація в Україні. Черговий виступ Зеленського з вимогою Заходу активніше включатися в допомогу у війні. Підбиття підсумків цього важкого першого року повномасштабного вторгнення. 

Потім диктор перейшов до місцевих новин. Заяви місцевих політиків, футбол, а потім на екрані показали трасу Лісабон - Порту. Чергова аварія. Нібито, автомобіль не впорався з керуванням. Є один загиблий…

Раптом на узбіччі Юля побачила розтрощеного вщент “Бандита”. 

- Жертва - молодий чоловік років двадцяти п’яти - тридцяти, - тим часом говорив диктор. - Причини аварії ще уточнюються. На місці працюють служ…

Хто і де працює дівчина вже не чула. Вона встала з-за столу, намагаючись кудись бігти, але не встигла - знепритомніла прямо там, у кафе посеред зляканих відвідувачів.

*  *  *

Наступні декілька тижнів пройшли як у тумані. Що лежить у лікарні зрозуміла день на третій. Але сил на повне усвідомлення реальності у Юлі не було. Лікарі та медсестри приходили та йшли, декілька разів чула невиразні знайомі голоси. Здається, приходили її співмешканці. Марта. Кріштіану. Навіть Карлуш двічі навідував. Та дівчина була напівпритомною, ні з ким не спілкувалася, перебуваючи між сном і реальністю.

Нарешті день на дванадцятий повністю розплющила очі. Голова була важкою, у вухах гуділо, а в роті зовсім пересохло.

- Води… - прошепотіла вона, плямкаючи губами. І побачила, що з крісла, що стояло в кутку її палати підвівся чоловік. - Габріель?..

Та це був не Габріель, а Мігель, Вірин чоловік.

- Ти нарешті прийшла до тями! - радо мовив він. - Зараз збігаю по воду і Віру покличу. Вона щойно до вбиральні вийшла. Зачекай секунду!

Мігель вибіг з палати, а через секунд десять туди зайшла Віра.

- Юлечко, як же ми за тебе хвилювалися, - у подруги очі були вологі від сліз. Вона підійшла до ліжка і взяла хвору за руку. - Як ти себе почуваєш?

- Габріель… - тільки й шепотіла та. - Живий?

- Тобі зараз не можна хвилюватися… Щоб дитинці не нашкодити… Так, так, - мовила вона, бачачи реакцію подруги на останні слова. - Твій лікар нам розповів, що сталося. І про вагітність теж. Ти тут вже майже два тижні. Знепритомніла у кафе. Офіціанти викликали швидку. Телефон твій вдалося розблокувати, дзвонили усім останнім номерам. Так ми з Мігелем і дізналися, що ти у лікарні.