Емма Донохью - Кімната

Заходить Бабця і, насупившись, відразу ж вимикає телевізор.

— Там говорили про мене, — кажу я.

— Вони перевчилися в коледжі.

— Ма каже, що я теж учитимуся в коледжі.

Бабця закочує очі:

— На все свій час. А тепер надягай піжаму й чисть зуби.

Вона читає мені на ніч «Зниклого Кролика», однак сьогодні мені ця книжка не подобається. Я все думаю, що було б, якби мама-кролиця втекла і сховалася, а кроленя її не знайшло?

Бабця збирається купити мені футбольного м’яча — це неймовірно! Я йду подивитися на пластикового чоловіка в чорному гумовому костюмі з ластами на ногах, але помічаю велику вітрину з рожевими, зеленими, синіми та іншими кольоровими валізами, а за нею — ескалатор. Я хочу постояти на ньому якусь хвилинку, проте вже не можу зійти, бо він везе і везе мене вниз. Це водночас дуже круто і страшно. «Крушно», — вигадую я слово-складанку. Ма воно б сподобалося. В кінці ескалатора я зіскакую і не знаю, як знову піднятися нагору до Бабці. Я п’ять разів перелічую зуби, і один раз у мене замість двадцяти виходить дев’ятнадцять. Усюди висять плакати з однаковим написом «До Дня матері — лише три тижні. Хіба вона не заслуговує на найліпше?» Я дивлюся на тарілки, плити і стільці, а потім, відчувши втому, лягаю на ліжко.

Якась жінка каже мені, що це заборонено, тому я сідаю.

— Хлопче, а де твоя мама?

— Вона в клініці, бо їй захотілося до часу полетіти на Небеса.

Жінка зачудовано дивиться на мене.

— А я бонсай.

— Хто-хто?

— Ми раніше жили під замком, а тепер ми — зірки репу.

— О Бо... ти той самий хлопчик! Той самий... Лорано, — кричить вона, — іди сюди! Ти не повіриш. Це той хлопчик, Джек, з повітки, якого показували в телевізорі.

Підходить іще одна жінка, хитаючи головою:

— Той, що з повітки, менший, з довгим волоссям, зав’язаним ззаду, і весь згорблений.

— Це він, — каже вона, — присягаюся. Не віриш?

— Нізащо! — каже їй друга й сміється.

— На світі, — додаю я.

Вона довго сміється, а тоді мовить:

— Фантастика! Даси мені свій автограф?

— Лорано, він же не зможе написати свого ім’я.

— Ні, зможу, — заперечую я. — Я можу написати будь-що.

— Це хтось інший, — мовить вона й питає в подруги: — Це ж інший, чи не так?

У них немає паперу — тільки старі ярлики від одягу, і я пишу на них багато разів слово «ДЖЕК»: продавчині хочуть подарувати мій автограф своїм подругам. Але тут до відділу вбігає Бабця з м’ячем під пахвою. Я ніколи ще не бачив її такою розлюченою. Вона кричить продавчиням, що ті мають додержувати порядку поводження з загубленими дітьми, і рве мої автографи на клапті. Тоді вона хапає мене за руку і тягне, а коли ми вибігаємо з крамниці, дверцята починають аяйкати, і Бабця кидає футбольного м’яча на підлогу.

У машині вона навіть не дивиться на мене в дзеркало. Я питаю:

— Чому ти кинула мого м’яча?

— Бо спрацювала сигналізація, — відповідає Бабця. — Я ж за нього не заплатила.

— Ти хотіла пограбувати крамницю?

— Ні, Джеку, я бігала по всій будівлі, мов навіжена, шукаючи тебе! — репетує вона, а тоді додає спокійнішим голосом: — Будь-що могло статися.

— Наприклад, землетрус?

Бабця зачудовано дивиться на мене в маленьке дзеркальце.

— Тебе міг викрасти незнайомець, ось про що я кажу, Джеку. Незнайомець — це людина, що мені не друг, але ж ті жінки були моїми друзями!

— Чому?

— Бо той незнайомець міг захотіти мати свого власного хлопчика, зрозуміло?

Проте мені нічого не зрозуміло.

— Або навіть ударити тебе.

— Ти маєш на увазі його? — питаю я і подумки докидаю: «Старого Ніка?»

Однак вимовити те ім’я я не годен.

— Ні, він уже не вибереться з в’язниці, але це міг би зробити хтось схожий на нього, — відповідає Бабця.

А я й не знав, що у світі є хтось схожий на нього.

— Ти можеш повернутися і забрати мого м’яча? — питаю я. Бабця заводить мотор і так швидко виїжджає зі стоянки, що в машини аж вищать колеса.

Поки ми їдемо, я серджуся дедалі дужче.

Повернувшись додому, я складаю в сумку з Дорою всі свої речі, крім черевиків: вони в неї не влазять, тож я викидаю їх у смітницю. Потім я скручую Килим і тягну його за собою по сходах униз.

Бабця заглядає в залу:

— Ти помив руки?

— Я повертаюся в Клініку! — кричу я їй. — І ти не можеш мене зупинити, бо ти, ти незнайомка!

— Джеку, — каже вона, — поклади цей смердючий килим на місце.

— Сама ти смердюча! — реву я.

Бабця хапається за серце.

— Лео! — гукає вона через плече. — Клянуся, з мене досить... Нерідусь піднімається сходами й бере мене на руки.

Я кидаю Килим. Нерідусь ногою відштовхує з дороги мою сумку з Дорою. Він несе мене, а я кричу і б’ю його, бо це дозволено, це особливий випадок, я можу навіть убити його, я вбиваю і вбиваю його...

— Лео, — плаче внизу Бабця. — Лео...

Фі-фай-фо-фам, він зараз розірве мене на шматочки, заверне в Килим і закопає, а тоді черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

Нерідусь кидає мене на надувний матрац, але мені зовсім не боляче.

Він сідає на край матраца, і по ньому пробігає хвиля. Я все ще плачу, мене трясе, а на простирадло капають соплі.

Нарешті я заспокоююся, дістаю з-під матраца Зубчика, кладу його в рот і завзято смокчу. Але він уже не має ніякого смаку.

Рука Нерідуся зовсім поруч, на його пальцях — волосся.

Нерідусеві очі ловлять мій погляд.

— Що було, то загуло?

Я посуваю Зубчика до ясен.

— Що?

— Хочеш з’їсти на дивані пиріг і подивитися на гру в телевізорі?

— Хочу, — відповідаю я.

Я збираю гілки, що впали з дерев, навіть важелезні. Відтак ми з Бабцею обв’язуємо ті гілки мотузкою, щоб їх забрало місто.

— А як це — місто?..

— Я хотіла сказати — хлопці з міста, тобто ті, чия це робота.

Коли я виросту, то