Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Розділ 23. Коли ти почнеш говорити – тебе будуть слухати

Трохи опанувавши себе, я вирішила все ж пояснити Аелару, чому ця інформація важлива.

— Ти син королеви. Син королеви Альвхейма! І це має значення! Навіть якщо вона не виконує всі твої прохання і забаганки, ти все одно її син і маєш на неї вплив. Тим більше я бачила, що вона хвилюється за тебе. Вона не в захваті від мене, і тепер я розумію чому.

— Пробач за це. Я поговорю з нею ще раз. Вона мусить тебе прийняти.

— Аеларе! Ти мене не чуєш! Ти! — я тицьнула хлопця в груди. — Увесь цей час ти міг повернутися додому і розповісти мамі. МАМІ! Про весь той жах, що коїться на Землі. Не просто королеві Альвів, яка могла б тебе не послухати, а рідній матері, якій не байдуже на твою долю!

Мене охопив гнів. Справжній, пекучий. Це змінювало все. Абсолютно все.

— Я… я не подумав про це, — тихо відповів він.

Аелар підтиснув губи й відвів погляд. Здавалося, до нього нарешті дійшло. Кімнату огорнула тиша. Я ще ніколи не бачила його таким пригніченим.

— Я мусив це зробити, — врешті пробубонів він.

І мені стало його шкода. Він не був схожий ні на мене, ні на будь-кого іншого. Навіть попри те, що провів на Землі майже шістдесят років, він залишився собою. Чесним, добрим, трохи наївним… і дуже самотнім.

Я підійшла ближче й міцно обійняла його, вклавши голову йому на груди. Якусь мить він вагався, але потім обережно, майже несміливо, притиснув мене до себе.

— Пусте. Це вже не має значення, — прошепотіла я. — Головне, що тепер наші шанси на успіх зросли.

***

Після Аелар провів мене до своїх покоїв.

Його апартаменти, такі ж вишукані й розкішні, як і все в цьому замку, мали ще одну особливість — вони були наповнені життям. Кімната дихала ним: книги, сувої, статуетки, фотокартки, щоденники, приладдя для малювання, картини… Я зачаровано ходила, розглядаючи всі ці дрібнички.

Виявляється, він малює. І малює надзвичайно.

Я перебирала полотна, коли моя рука раптом завмерла.

Переді мною був портрет.

Я не одразу усвідомила, кого бачу. Але коли зрозуміла, мене охопив цілий шквал емоцій.

Це була вона.

Моя мама.

Моє серце глухо стукнуло об ребра.

Я простягла руку й ніжно торкнулася полотна.

На відміну від єдиної фотокартки, що залишилася мені на згадку про батьків, тут вона виглядала трохи інакше. Довге світле волосся, в яке вплетені квіти. Гострі вушка. Ніжний, замріяний погляд. Усмішка, сповнена свободи.

На цьому портреті мама була щасливою.

Чи кохала вона Аелара?

Бо він її сильно кохав.

А може… кохає досі.

Я змусила себе відійти від портрета й озирнутися. Аелар уважно стежив за мною.

— Ти дуже на неї схожа, — тихо промовив він. — Не лише зовнішністю. Ти така ж сильна, смілива, цілеспрямована, вперта.

Його голос був теплий, але в очах — тінь минулого.

— Чому ви не…? — запитала я, не встигнувши стриматися.

Аелар ледь помітно всміхнувся — з болем.

— Ми були друзями. Завжди. Хоча був час, коли здавалося, що між нами є щось більше… А потім… Там, на Землі, ми посварилися. Я не підтримав її. Не поділяв її жаги до знань. І вона пішла.

Він говорив тихо, наче боявся, що вимовлені слова зроблять спогади ще болючішими.

— Згодом вона зустріла твого батька. І закохалася. По-справжньому. Я бачив її, хотів повернути, переконати, що її місце тут, удома. Але потім… Я побачив, як вона дивиться на нього, і зрозумів. Там, поряд із ним, вона була щаслива.

Аелар перевів подих, але продовжив:

— Та я картаю себе за те, що не вберіг її. Я образився. Вона віддала майже всю свою силу, стала безпорадною… і саме тоді, коли я був їй потрібен найбільше, мене не було поруч. Я прийшов… але запізно.

Мої руки затремтіли.

— Ти був там? — запитала я, приголомшена.

— Так.

У грудях стислося.

— Це був ти?.. — мій голос зірвався на шепіт. — Це ти врятував мене?

Він не відповів.

— Ордо не знає, як мені вдалося вижити, а їм ні… Але я знаю. Це був ти, Аеларе!

Він відвернувся, погляд уперся у далечінь за вікном.

— Я мав з’явитися одразу, щойно відчув її поклик. Але я вагався. Жалів себе. Сумнівався. І це коштувало їй життя.

Я більше нічого не сказала. Слова були зайві.

Я підійшла ближче й поклала долоню на його руку, легко стискаючи. Нехай знає, що я поруч.

Цієї ночі я залишилася в його кімнаті.

Спочатку ми просто сиділи на терасі — мовчки, загублені у своїх думках. Потім, помітивши мою втому, Аелар переніс нас на ліжко.

Я не встигла здивуватися, як він почав розповідати історії, пов’язані з моєю мамою, легко проводячи пальцями по моєму волоссю.

Я намагалася боротися зі сном. Ці розповіді були важливішими за відпочинок. Але його голос і ніжні доторки…

Я заснула.

***

На ранок я знайшла біля себе на тумбочці записку.

Я зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що Аелара немає. Хоч між нами нічого й не сталося, але ми точно перейшли на новий рівень стосунків. Він оголив переді мною свою душу. А що можу дати йому натомість?

Відкинувши цю думку, я вирушила до себе та скористалася купальнею. Це навіть близько не схоже на звичну ванну кімнату — справжнісінький спа. Тепла вода, запашні трави, м’який туман над поверхнею басейну… Я дозволила собі трохи розслабитися, але врешті змусила себе вилізти з аналога людського джакузі й піти вдягатися.

Сьогодні вибір припав на туніку з легкого матеріалу кольору слонової кістки з ніжно-блакитним орнаментом, вільні штани та зручні чоботи. Я кинула погляд у дзеркало… і не впізнала себе. Начебто нічого особливого, але погляд… Він став іншим.

Я швидко відігнала дивне відчуття й вирушила на пошуки Аелара. Нам терміново потрібно переглянути наш план. Вчорашнє відкриття змінює все. Тепер у нас є реальний шанс на успіх.

Блукаючи замком, я зустріла одного дуже милого Альва, який допоміг мені знайти мого друга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍