Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Аелар сидів у саду, в альтанці, у компанії якоїсь дівчини. Вони снідали.

Щойно він помітив мене, підвівся і, швидко перетнувши відстань між нами, ніжно поцілував у щоку.

— Доброго ранку, моя Деміа, — прошепотів він.

Я застигла, збентежена. Це була гра на публіку чи він знову собі щось надумав?

— Дозволь представити тобі Таріель, мою добру подругу, — продовжив він. — А це моя Енжела.

Дівчина уважно придивилася до мене, і в її очах з’явилося щось схоже на подив.

— Ти така схожа на Аріеллу… — прошепотіла вона, немов зверталася не до мене, а до своїх думок.

 А потім, ніби схаменувшись, швидко додала:

— Не переймайся, я вже починаю звикати до цього.

Таріель ледь помітно кивнула й відвела погляд. Я встигла вловити в її очах… жаль?

Так, я була схожа на матір, але не настільки, щоб нас плутали. Від батька мені теж дісталося чимало.

Я доєдналася до сніданку. Смачно наївшись і вдосталь наслухавшись історій — здебільшого Таріель ділилася новинами — нарешті ми з Аеларом залишилися наодинці.

— Коли ми зможемо поговорити з королевою? — без зайвих прелюдій перейшла я до справи.

— Хоч сьогодні, — відповів він. — Але я б не поспішав.

— Чому? — здивувалася я.

Аелар на мить замовк, ніби обдумуючи, як краще пояснити.

— Їй потрібно пізнати тебе. Бачити не лише те, що я розповім, а справжню тебе. Тоді вона зрозуміє.

В його словах був сенс. Але навіщо їй розбиратися в мені, якщо він, її син, може просто все пояснити?

— Це можеш зробити ти. Розкажи їй, що там коїться. Попроси допомоги.

Він похитав головою.

— Ні.

***

Йшов четвертий день мого перебування в Альвхеймі. Звістка про те, що я Деміа Аелара, поширилася неймовірно швидко. За цей час я познайомилася з багатьма Альвами. Ні насторожених поглядів, ні відразливих гримас — усі щиро вітали мене та Аелара. Що було дивно, жоден Альв не запитав мене про життя на Землі. Наче їм це зовсім не цікаво. Кілька разів я намагалася підвести розмову до цього, але все марно.

З королевою наші стосунки не стали теплішими. Вона намагалася бути привітною, проте я відчувала фальш у кожному її слові. Чого не скажеш про її чоловіка. До речі, цікаво, що він не король. Але він щиро радів за сина і прийняв мене як гідну пару для нього.

Я ближче познайомилася з Альвхеймом, і не закохатися в нього було просто неможливо. Це місце здавалося ідеальним втіленням гармонії природи та цивілізації. Місто немов виростало з лісу, а ліс — проникав у місто, вони існували як єдине ціле. Височенні, стрункі дерева, схожі на гігантські верби, утворювали природні арки над вулицями. Їхні сріблясто-зелене листя виблискували в променях сонця, створюючи м’яке світіння, а квіти, що росли прямо на стовбурах, наповнювали повітря тонким ароматом меду й вологи після дощу.

Доми Альвів не порушували ландшафту, а були його частиною. Одні розташовувалися серед гілок велетенських дерев, інші — гармонійно вписувалися у пагорби або скельні виступи. Вікна не були просто отворами в стінах — вони нагадували прозорі водоспади, які, здавалося, змінювали свою форму, ніби дихаючи разом із будівлею. Деякі будівлі взагалі здавалися вирізаними з одного шматка світлого каменю, що вночі випромінював м’яке блакитне сяйво.

Навколо панувала атмосфера спокою та гармонії. Навіть повітря тут було іншим — свіже, з легким присмаком квітів і деревної кори. Здавалося, що сам простір дихає разом із тобою. Звуки теж відрізнялися: тут не було шуму міста, замість нього — шепіт листя, переливи дзвінких струмків і мелодійні голоси Альвів, що спілкувалися між собою.

Їхній побут, звичаї, емоції — усе це було для мене новим і захопливим. Альви жили не поспішаючи, ніби мали перед собою вічність. У їхніх рухах відчувалася грація, у словах — мудрість, а в очах — незбагненна глибина, наче вони бачили світ зовсім інакше, ніж люди.

Мене ще не допускали до священних місць, що було цілком логічно, і секрети світобудови поки залишалися для мене загадкою, але навіть без цього кожен мій день був насичений. Щоночі я лягала спати виснажена — від надлишку емоцій, почуттів, думок і нової інформації.

Вчора я зустрілася з Аделаїдою, Берегинею Дзеркала Душі. Ця зустріч стала особливо чутливою, адже саме вона допомогла мені пізнати себе та прийняти магію Альвів. Вона запропонувала пройти обряд повного відкриття та прийняття магії. Її Величність зціпила зуби, перш ніж дати дозвіл, але все ж погодилася. Це була можливість, якою я не могла нехтувати. Якщо королева відмовить мені в допомозі, то хоча б я повернуся сильнішою, ніж була.

Тож вирішено — спочатку обряд, а потім розмова. Відкладати далі не можна.

— Церемонія пройде в День Ліра. Це найсприятливіший і найсимволічніший момент, — промовив Аелар.

Я сиділа навпочіпки біля кришталево чистого джерела, спостерігаючи за тим, як у променях світла виблискують спокійні хвилі. Поруч зі мною Таріель терпляче навчала мене магії Альвів, допомагаючи зосередитися на потоках енергії. Зараз я намагалася відчути ритм води, зчитати її плинні вібрації.

Я підняла погляд на Аелара, і пасмо неслухняного волосся впало мені на обличчя. Я спробувала здмухнути його, але марно — воно лише прилипло до спітнілого лоба. Аелар нахилився до мене і ніжним рухом прибрав його за вухо.

— Це чудова новина, — відгукнулася Таріель, вмочивши пальці у воду. — Ти маєш рацію, це найкращий час.

Я перевела погляд на неї. Як і всі Альви, вона була напрочуд вродливою. Вони разюче відрізнялися від книжкових ельфів, перш за все — кольором шкіри. Від порцеляново-білих до темних, наче нічне небо, відтінків, кожен мав у собі щось унікальне. Їхні риси обличчя та статури могли бути різними, але якась незбагненна гармонія робила їх однаково привабливими. Більшість Альвів виглядали, наче люди у віці 27-35 років, але серед них траплялися й ті, хто здавався значно старшим. Неможливо було навіть уявити, скільки їм насправді років. Альви розмножувалися вкрай рідко, і зараз в Альвхеймі мешкало лише семеро дітей. Загальна чисельність населення не перевищувала 357 осіб.