Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

— Що ж… Якщо вже ми зібралися тісним родинним колом, а ти, Енжело, є Деміа мого сина…

— І цього не змінити, — негайно підхопив Аеліяр, немов ця думка особливо тішила його.

Королева ледь помітно стиснула губи, хоч і швидко опанувала себе. Вона точно була не в захваті від ситуації, але змирилася.

— Звертайся до мене, як і всі, — просто Алеїне.

Я мимоволі завмерла.

«Сина? Сина в сенсі: всі ми одна велика сім’я?..»

— Як ми всі вже зрозуміли, якщо ти тут, значить, Аелар порушив дюжину законів і істин, прописаних Хоронителями заради безпеки Альвхейма, — її голос залишався рівним, але в ньому з’явилася крижана нотка. — Я розчарована… дуже.

Її маленький носик злегка зморщився, а пухкі губи стиснулися в тонку лінію. Поглядом вона могла б вирізати граніт.

— Дорога Алеїне, мені здавалося, ми вже обговорили це з Аеларом наодинці, — твердим, майже незворушним голосом промовив Аеліяр, обпікаючи королеву багатозначним поглядом.

В її очах блиснула тінь роздратування, проте замість відповіді вона лише міцніше стиснула губи.

— Королева Алеїне… — почав було Аелар, але не встиг договорити — різкий, дзвінкий голос миттєво розірвав повітря між ними.

— Не треба блазнювати, Аеларе!

Кришталь на столі ледь чутно задзвенів.

— Я не…

Алеїне продовжувала дивитися на нього так, наче одним лише поглядом могла розчавити.

— Зрозуміло, мам, вибач. Просто я подумав…

— Ти останнім часом взагалі не думаєш! — Її голос став холодним, наче лезо кинджала, що лише чекає слушного моменту, щоб увігнатися в тіло.

— Алеїне, люба, — м’який, обережний голос Аеліяра вплівся у напружену тишу. — Давайте всі спробуємо заспокоїтися й продовжити вечерю.

Королева ковзнула по ньому гострим поглядом, але стрималася.

З усіх присутніх на взводі була тільки королева… ну і я, безумовно. Хоча мушу віддати собі належне — трималася я чудово.

«Мама?» здивовано запитала я подумки друга, все ще не вірячи почутому.

Той лише мовчки кивнув.

Мама. Королева. Жінка, яка дивилася на мене так, ніби вже вирішила мою долю.

Вечір поволі потік своєю чергою. В залі знову зазвучали голоси, бесіда стала невимушеною, навіть теплою — але я відчувала, як у цьому теплі ховається щось ще. Аелар розповідав батькам (Батькам!) про наше знайомство, описуючи все так, ніби то була цілковита випадковість і нічого більше. Головної теми він майстерно не торкався, малюючи перед ними вигідну картину.

Це була дипломатія. І я цінувала його спроби, але розуміла: Алеїне не так просто ввести в оману.

Під кінець вечора, наситившись і навіть трохи розслабившись, я все ж відчула, як напруга починає спадати. Та це було тимчасове затишшя.

Попрощавшись із господарями замку, Аелар провів мене до моїх покоїв.

Ледве двері зачинилися за нами, як я різко розвернулася до нього, в очах ще палав вогонь стриманого обурення.

— Ну і коли ти збирався сказати мені, що ти син королеви?!

Я з силою штовхнула його вперед, змушуючи ступити назад у кімнату.

Аелар, як завжди, залишався незворушним.

— Я не думав, що це має якесь значення, — спокійно відповів він.

— Ти… — я глибоко вдихнула, намагаючись стримати себе, але всередині все клекотіло. — Ти знущаєшся з мене?!

Він навіть не кліпнув.

— Я не хотів, щоб це вплинуло на твоє ставлення до мене.

Я засміялася — коротко, без радості.

— О, не хвилюйся. Це аж ніяк не вплинуло. Але знаєш що? Дехто міг би вважати це важливим.

Він мовчки дивився на мене, і я знала, що в його очах ховається більше, ніж здається.