Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

інструмент до поверхні, і вслухався. Там монотонно шкребло по твердому каменю, а потім… щось посипалося. Видавалося, що пісок та дрібні уламки сипляться згори і падають на тверду поверхню. Чути було добре і, не довго думаючи, лікар відчинив двері й потяг хлопця за собою. Аптека працювала цілодобово, і коли вони увійшли, працівниця у повній тиші читала книжку. Попросивши її принести аміназин, Фабіровський притулив мембрану до стіни аптечного приміщення, за якою ще дві хвилини тому перебував сам. Звук шкреботіння був дещо іншим, а потім щось посипалося. Він ставав свідком неймовірного — між аптекою та ізолятором, де лише стіна, була якась порожнеча, і там щось рухалось. Здавалося, хтось свердлив згори діру, і вниз сипалося кришево. Він достеменно знав розташування будівель та приміщень у цьому монастирі, адже сприймав цю територію насамперед монастирем, а не лікарнею. Приміщення без дверей… Пацієнт притулився до стіни вухом поруч із фонендоскопом. Він також слухав.

— Так, ніби воно у нашій кімнаті? — несміливо припустив Іван, коли вони вийшли. — Але ж там нікого немає! Ви самі зачинили двері на ключ!

— Правильно, — погодився лікар. — Там справді нічого не відбувається. Зараз повернемось і ти переконаєшся.

— Тоді де воно?

— Подумай, для чого ж тобі голова? — запропонував старий.

— Між аптекою і нами є щось іще? Так виходить?

— Схоже, що так. А нагорі ще донедавна працювали будівельники. А тепер…

— А тепер прийшов Бурбура і хоче дістатися до нас! — вигукнув хлопець.

— Що ти, Йване, — з докором промовив лікар. — Для чого воно йому? Бурбура не вміє ходити крізь стіни. Яка йому користь з того, що влізе туди?

— А якщо вміє?

— Тоді б не свердлив діру. Тоді б і до потаємної кімнати крізь стіну проліз.

Аргументи подіяли, і хлопець знову заспокоївся. Вони повернулися на місце.

— Ти вже не боїшся? — запитав лікар.

— Ні, а що ми будемо робити?

— О, це надзвичайно цікаве питання. Я знаєш, що подумав, Йване? А якщо це та сама свята каплиця із білою глиною, яка рятує від усього? Ти ж пам'ятаєш, я тобі розповідав?

Хлопець ствердно кивнув.

— Ну, ось. Ми мусимо знайти туди шлях. Ось на цій висоті почнемо розбирати стіну. Я вже старий, не зможу. Ти робитимеш. До того ж, сам знаєш — до рятівної глини своїми руками треба дістатися. Завтра інструмент візьмемо, а шафу пересунемо, щоб діру затулити.

— А вона точно там є? — з надією запитав Іван.

— Гадаю, так. Десь же мусили ченці її заховати.

— І що, після цього справді Бурбура мене боятиметься?

— Обходитиме десятою дорогою, — завірив старий. — Але пам'ятай — про усе, що там побачиш — ніколи й нікому. Інакше він тебе знайде.

— Ніколи й нікому… — впевнено прошепотів хлопець.

* * *

Робочий день наближався до завершення, коли до палати номер один увійшов консиліум лікарів у повному складі. Бідолаха Труш на цей час поїхав додому спати, виснажений цілодобовим доглядом за родичем, а дружина, яка змінила його на посту, вийшла до магазину.

Поважний старець тихо лежав на ліжку, відчужено дивлячись у стелю, і ніяк не відреагував на появу такої кількості людей. Риси його худого зморшкуватого лиця загострилися, руки спокійно лежали уздовж тіла. Охайна борідка надавала шляхетності старечому обличчю.

— Казимире Львовичу, — звернувся до нього Лужний. — Як ви почуваєтесь?

Лиш тепер старий повернув голову, розсіяно пройшовся поглядом по лікарях, і промовив уривчасто:

— У моєму віці добре себе не почувають.

— Щось вам болить?

— Ні…

— Може, маєте якісь побажання? Чогось хочете?

Тепер пауза виявилася довшою, а потім старий відповів:

— Так. Померти. Більше нічого. Я на своїй землі. Не на чужині. Тепер лиш померти.

— Це вже як Бог дасть, — філософськи зауважив Щерба. — Прискорювати події гріх. Ми до вашого віку взагалі дожити не сподіваємося.

— І добре робите, — спокійно промовив Колісник. — Не варто.

Знову запала пауза, а потім Вадим промовив:

— Казимире Львовичу, не хочемо вам докучати, але у Роздолі всі знають, що ви проектували ці будівлі. Якщо б трапилася така можливість — чи хотіли б ви побачити свої креслення?

— Так, хотів би, — без найменшої затримки відповів старий.

Не кажучи більше ні слова, Лужний витяг проектну документацію і почав розгортати. Ліжко підняли, щоб пацієнт напівсидів, і поклали папери йому на коліна. Одразу ж увімкнули яскраву настільну лампу, спрямувавши світло на креслення. Колісник надів окуляри. Голова його погойдувалася з боку в бік, а пальці на руках несамохіть робили дрібні рухи.

Він гортав сторінки, уважно роздивляючись кожну, і так аж до кінця, поки не перегорнув останню. Здавалося, ця неважка робота відібрала в нього всі сили.

— Вам не погано? — запитав Хижняк.

— Ні, але то не є моя робота. Хтось накреслив оце все з моїх планів. Усе майже так, крім однієї сторінки. Там усе перероблено. Що, воно зараз і справді так виглядає?

— Покажіть, де? — попросив Лужний.

Перегорнувши зо дві сторінки, Колісник вказав пальцем:

— Ось. За мене було інакше. Це дійсно зараз так є?

Консиліум радився довго, адже жоден із тих, хто входив до його складу, не був фахівцем з архітектури. Найбільше старався Хижняк. А коли закінчили обговорення, Вадим промовив, повертаючи папери старцеві:

— Дійсно, тепер це має такий вигляд. Більш аніж двадцять років тому добудували корпус.

— Цього не може бути.

Важко було уявити, що ледь чутний голос немічного старця може звучати так упевнено.

— Але воно так є, — розвів руками Хижняк. — Хочете вірте, а хочете — ні. Нове крило введене в експлуатацію і стоїть досі.

— Такого не може бути, — вперто повторив архітектор. — Оце, що накреслено, не може стояти на цьому місці. Воно б розвалилося. Я знаю.

— Але, тим не менш, стоїть, і ми регулярно там буваємо, — втрутився Цекало. — І навіть працюємо. Ви щось плутаєте.

— Юначе… — голос старого затремтів ще більше. — Я в своїй роботі не помилявся ніколи. Інших креслень у вас немає?

— На жаль, ні, — розвів руками Вадим.

Замовкнувши, старий почав відвертатися до стіни. Сил йому бракувало, і хлопці допомогли, турботливо укривши діда ковдрою. Розмову було закінчено. Вадим дав знак забиратися.

Нарада перемістилася до ординаторської.

— І що? — не міг заспокоїтися Цекало. — Я лише одне зрозумів. Усі аркуші перемальовані зі старої документації, яку робив ще він. Руками, адже комп'ютерів тоді ще не мали. І лишень одна сторінка змінена. Та, де зображено флігель. І кажіть, що хочете, але мені здалося, що її найбільше і хотів бачити Колісник.

— Так, — відповів Хижняк. — Але мені ще інше в очі впало. Старий побачив якусь невідповідність. Ви ж чули? Воно так не може стояти — і