Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

Потім випадок з холерою, коли хтось учбовий матеріал до заборної посуди хлюпнув. Ще й зникнення архітектурної документації. Розумію, те, що в районній архітектурі зберігалося — не наша компетенція, але примірник з нашого архіву теж зник. Мені, коли хочете знати, за неї грубі гроші свого часу пропонували, та на той час, мабуть, її вже в нас і не було.

— Ви жартуєте? — не повірив Лужний. — Це все кримінальні злочини, які мають розслідуватися поліцією і прокуратурою.

— А вони і розслідують, — запевнив Костогриз. — Та тільки безуспішно. А ви людина розумна, тим більше, тут працюєте. Я попрошу Валігуру, щоб дозволив вам над цим попрацювати. Що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Вадим. — Я ж не фахівець. Та й у відділенні роботу треба виконувати.

— А роботи ніхто з вас не знімає, — розвів руками головлікар. — Я мав на увазі, щоб ви зайнялися розслідуванням на дозвіллі. Подумайте.

У Вадима в кишені завібрував телефон, та головний не йшов, чекаючи відповіді.

— Подумаю, — пообіцяв Лужний, мимохіть зазираючи на дисплей телефона, що ніяк не вгавав. — Обов'язково. А що з нашим зловмисником тепер буде?

— А що з нього візьмеш? — промовив Костогриз. — Я йому «мізки» добре промив, більше так не робитиме. Якщо просто вигнати, буде тинятися по підворіттях, почне спиватися, взимку ще десь замерзне. А так він спокійний, роботящий, не агресивний. Та й потім… хто на таке місце піде — за копійки помиї носити? Кому воно потрібне? Сумно це все, Вадиме Борисовичу.

Номер, з якого йому часто дзвонили упродовж останніх трьох днів, уже не позначався в пам'яті телефона як «Алла», та з власної пам'яті Вадим його так і не стер.

— Справді сумно, — погодився він.

— І що далі? — розчаровано мовив Ігор, кинувши олівець на розгорнуті креслення, на яких у нижньому кутку кожної сторінки було засвідчено авторство Замриги. — Що тепер? У нас вже очі вилазять, а ніяких підказок не бачимо. Можемо лише втішатися, що Рябокінь кусає лікті, бо не знайшов на них позначки «бет. 500».

— Завтра кусатиме ще більше, бо не знайде самої проектної документації, — мляво посміхнувся Щерба.

— Нам з цього радості небагато, — пошкріб голову Лужний. — До того ж, тепер вже нас мають притягати за крадіжку документації, а не його.

— Ну, ми ж її не з архіва взяли, а у злодія, — зауважив Роман.

— Це не має значення, — похитав головою Журбенко. — Давайте так. Про папери нікому ні слова. І сховайте надійно в такому місці, яке ні з ким з вас не пов'язане. А взагалі…

— Що — взагалі? — одночасно вигукнули усі.

— Взагалі, я думаю… — Журбенко довго зважував, а потім сказав: Тільки не смійтеся. Варто показати це старому Колісникові. Але так, щоб не бачив Труш. Швидше за все, і це марно, проте хоч якийсь шанс…

— Дурниці, — махнув рукою Ігор. — Ви б його бачили, Юрію Васильовичу! Ледве ноги тягає і сечу не тримає. У нього ще двадцять років тому судини в голові позаростали й мізки атрофувалися. Хоча ми до його років взагалі не доживемо!

— Згодний, — погодився господар. — Але я раджу спробувати. Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо старий скаже про це Трушу, то й що? Боїтеся самі — нехай хтось покаже, кого Колісник не зможе потім упізнати. Он Вересюк, наприклад. Існує феномен, коли людина у глибокому маразмі взагалі нічого не кумекає, а професійні навички на рівні рефлексів сидять глибоко. Тож не гайте часу і зробіть це якнайшвидше.

Кількість неприйнятих дзвінків від Алли свідчила, що вона не полишить своїх спроб з ним поговорити, тож Вадим приречено вийняв телефон з кишені і вийшов на двір.

— Слухаю.

Голос, який ще не так давно викликав у його душі радісне тремтіння, тепер дедалі більше дратував.

— Привіт, — як ні в чому не бувало привіталася вона. — Як справи? Я вже кілька днів тобі телефоную.

— Завантажений на роботі, — сухо відповів Вадим. — Давай оперативно, без оцих твоїх… Кажи.

— Ну… давай, — розгубилася Алла. — Кажеш, тебе зараз тут немає?

— Так. Вже давно.

— І де?

— Нижній Роздол.

— Ого… навіть не уявлю собі де це. Я… знаєш, не належу до клубу ерудитів.

— Знаю, — згодився Вадим.

— Нормально, — здивувалася Алла. — Ти почав говорити зі мною відверто.

— Завжди був відвертим, — не згодився той. — Просто щадив твою психіку. А тепер…

— Ну, тепер… — махнула рукою вона. — Тепер моїй психіці взагалі нічого не страшно. Знаєш, чого я телефоную? Хочу зустрітися.

— Для чого? — не зрозумів Лужний. — Облиш цю ідею.

— Нам треба поговорити, — наполягала вона.

— По телефону кажи.

— Ні. Мені треба бачити тебе.

— Гаразд, давай по скайпу.

— Я розумію, тепер твоя черга знущатися, — здавалося, колишня подруга втратила здатність ображатися. — Але побачитись треба. Після цього обіцяю тебе не турбувати.

— Гаразд, — нарешті вимовив Лужний. — Скільки часу має тривати розмова?

— О, ти зовсім по-діловому, — здивувалася вона. — Ну… годину, дві.

— Тоді післязавтра приблизно о дванадцятій у будь-якому кафе біля вокзалу. Квиток матиму туди і назад. То ж вибери місце сама, у тебе для цього більше можливостей.

— Дякую тобі, — відповіла Алла.

Він зауважив, як кардинально змінилися її інтонації та манера вести розмову змінилися кардинально. Втім, відчуття, що почавши так зване нове життя, він далі ведеться на «фокуси» цієї жінки, гнітило. Їхати зовсім не хотілося.

Розділ Х

Була глибока ніч, коли Іван, підскочивши на ліжку, закричав. Світло у цій палаті не вимикалося ніколи і, звівшись на ноги, старий психіатр тремтливими руками намагався вдягнути окуляри.

— Іде! Він іде! — галасував пацієнт.

Обличчя хлопця було спотворене від жаху. Руки затремтіли, погляд метався по стінах. Місяць роботи з пацієнтом виявився марним.

— Що сталося? — допитувався лікар. — Звідки ти взяв? Ми ж говорили — у лікарні вночі працює персонал, хтось міг пройти повз двері.

— Ні… — хлопець весь трусився. — Він там! Він іде, я чую.

Палець пацієнта вказував на стіну, та він не наважувався торкнутися її.

— Іване, — розгнівався лікар, — геть розум втратив?! Там нічого немає. Стіна!

— За нею. Він там.

— Там аптека, вона також у підвалі, але вхід не звідси, а з вулиці. Ти бачив її, сходи йдуть донизу біля головних дверей корпусу. Товщина стін у підвалі не менше метра. Крізь них не можна нічого почути!

— Він іде! — твердив Іван.

— Добре, зараз послухаємо…

Вийнявши з потертого портфеля фонендоскоп, лікар вставив слухавки до вух і притулив мембрану до стіни. Очі його зреагували, і пацієнт це помітив.

— Я ж казав! Ви теж чуєте!

Старий і справді чув якийсь рух за стіною. Навіть можна було сказати — у стіні. Він довго стояв, притуливши