Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

- Ти... того... - Валмір нервово ковтнув, покосившись на найманців, які посміхались. - Не підкрадайся так.

Я почекав, поки мужичок віддихається, тим паче що ворушити ногами доводилося постійно. Хлебнувши води з фляжки, коваль здивовано вимовив.

- Мій підмайстер мав віддати тебе на відпочинку.

- Як бачиш, на мені нічого немає, - для достовірності я вказав на руку неприкриту кольчугою.

- Хм... Като! Като, Єдиний тобі в бік, бігом сюди!

Валмір вибухнув так, що здавалося, чула вся округа. Я відразу помітив людину з кінця загону, яка поспішала до нас. Худий, високий, але водночас з великими долонями. Побачивши мене, Като загальмував, його погляд ковзнув по моїх руках, а потім по загону, немов когось шукаючи.

- Като, твою за ногу, чого тупиш?!

Валмір також помітив недобре і, судячи зі стиснутих кулаків, про щось почав здогадуватися. Невже пішло на сторону? Я спокійно чекав, поки підмайстер наздожене нас. А він не особливо поспішав, продовжуючи когось виглядати. Серйозно? Невеликий загін і таке відбувається чи все тому що я чужинець?

Після нічного бою та короткого сну накотив якийсь спокій і умиротворення. Я не хотів забивати голову складними питаннями, на які не знайду відповіді. Або шукати в цей момент правду, коли не розумію взагалі, що відбувається. Тому з чистою душею вирішив продовжити свій шлях. Тим паче, на якогось монстра я точно не перетворився.

- Т-т-так, майстре? - заїкаючись запитав Като. Він втискав голову в плечі, вочевидь очікуючи ляпаса від низькорослого коваля.

- Де рукав?

- Тут така с-справа... - підмайстер знову почав когось шукати очима. - Ніред перехопив мене на півдорозі й запропонував сам віднести, у нього якраз розмова до карашця була.

- Ти бляха, знущаєшся?! - Валмір буквально гарчав, схопивши за грудки підмайстра. - Я тобі сказав з рук в руки!

- Але...

Загін зупинився, чуючи розбірки. Краєм погляду зачепився за втомлене обличчя Флори.

- Що за шум? - до нас протиснувся офіцер, з яким я досі не спілкувався і не був близько знайомий. - Чого встали?

- Ніред! - коваль відкинув убік Като, немов пушинку. - Де бронька?

- Передав її карашцю.

Очі офіцера були настільки чесні, що я б і сам повірив. Ось тільки рукав до мене так і не потрапив. Тепер усі дивилися на мене. Підняв обидві руки, показуючи, що не хочу зайвого конфлікту.

- Я і спілкуюсь с тобою зараз вперше, - тихо промовив, стежачи за найманцями. - Та й більшу частину відпочинку спав.

- Ти ж ходив до струмка?

- Прокинувся, коли відчув загрозу від Божої кари.

- Ось тоді й заховав бронь, я віддавав її тобі, - Ніред розпалювався. А я ж не розумів, який резон йому влаштовувати цей конфлікт. Заради влади в загоні? Але я тут до чого? 

- І в чому тоді моя вигода?

- Як це? - з офіцера явно б вийшов непоганий актор, стільки непідробного здивування. - Вам темним тільки дай привід для конфлікту.

Я відкрив було рот, щоб поставити запитання, але втрутився Гельт. Точніше, його клинок, що вийшов із грудей Ніреда. Помічник лейтенанта був безтурботний, як зазвичай, от тільки його тихі слова прозвучали, як шипіння демона. 

- Я попереджав тебе, Нір.

У повній тиші офіцер звалився на землю, намагаючись затиснути рану, він хотів щось відповісти, проте лише забулькав кров'ю. Гельт же нахилився і з-за пояса мертвеця дістав згорток, який перекинув мені. Розгорнувши його очікувано побачив кольчужний рукав.

- Повторю для всіх. Ми в бойовому поході. Хто захоче творити беззаконня або розпалювати конфлікти - покине наш загін. - Гельт обвів поглядом найманців, зупинившись наприкінці на мені. Немов попереджаючи про щось. - Чого встали? Зібрали з нього речі і кроком марш!

Тепер я зрозумів, чому його бояться.

Пустки, Перша вежа

- А він підносить сюрпризи, - весело промовила дівчина нависаючи над своїм повелителем, який вдивлявся у дзеркало, вбудоване в стіл.

- Так... - верховний жрець, здавалося, проскрипів це слово, так висловлюючи своє невдоволення. - Неприємні сюрпризи.

- Повелитель?

- Це заклинання не наше.

Мстислав задумливо постукав пальцем по кадру, де фіренець був охоплений чорним полум'ям. Ліч думав. У його плани ніяк не входило посилення жреця. Особливо, такого справедливого і морального.

- Його можна використовувати на скелетах? - Мора примружилася, вивчаючи тепер обличчя карашця, який зосереджено контролював полум'я.

- Так, за належним вмінням. Але це не змінює наших планів.

Верховний жрець встав і покрокував до балкона вежі. Дівчина розчинилася чорним серпанком, огортаючи свого повелителя. Зупинившись біля дверей, Мстислав затримався. У його голові промайнула думка: колись він стояв тут будучи простим скелетом. Не зовсім простим, звісно, та все ж... тепер він став набагато могутнішим. Можливо, найсильнішою істотою цього світу. Але наскільки б ти сильний не був, а одному виконати свій план складно. Тим більше, коли за кожним твоїм кроком стежать боги.