Томас Харріс - Червоний Дракон

Вона спробувала піднести руки до обличчя. Від руху в животі скрутило. Руки були зв’язані до ліктів.

Вона торкнулася перев’язів обличчям. Від зап’ястків і до ліктів руки були перемотані чимось таким, що на дотик видавалося стрічками м’якої тканини. Ноги були зв’язані таким самим чином, від колін і до кісточок. На роті щось наліплено.

Що… що?.. У дверях стояв Ді, а потім… Вона згадала, як крутнула головою і з якою страшною силою він її схопив. О Господи… що ж таке?.. Ді стояв у дверях, а потім їй затулили рота чимось холодним, і вона спробувала крутнути головою, але він жаскою хваткою вчепився їй у скроні.

Тепер вона перебувала у фургоні Ді. Упізнала відгомін. Фургон рухався. Усередині став напинатися страх. Інстинкти підказували їй лежати тихо, але до горла потрапили випари – хлороформ і пальне. Вона відригнула в кляп.

– Тепер уже недовго.

Це голос Ді.

Вона відчула, що фургон завернув і поїхав по гравію. Об дно й бризковики стукотіли камінці.

Він божевільний. Так. Ось воно що: божевільний.

«Божевільний» – лячне слово.

У чому справа? Ральф Менді. Певно, він побачив їх на вході. І завівся.

Господи Ісусе, треба наготуватися. Якось в Інституті Рейкера її спробував ударити один чоловік. Вона причаїлася, і він не зміг її знайти, бо теж був сліпий. Але цей бачив збіса добре. Тож наготуйся. Наготуйся говорити. Боже, він може мене вбити просто з кляпом у роті. Боже, він може вбивати мене й не розуміти, що я йому кажу.

Приготуйся. Зберися з думками й не смій питати. Скажи йому, що він іще може відступитися, ніякої шкоди не буде. Чи не кажи. Будь пасивною і слухняною, довго, скільки вийде. Як не зможеш бути пасивною, то перечекай, щоб дотягтися йому до очей.

Фургон зупинився. Фургон загойдався, коли він вийшов назовні. Ось відкочуються бічні дверцята. Пахне травою й розпеченою гумою. Цвіркуни. Доларгайд заліз у фургон.

Коли він її торкнувся, вона мимохіть заскавучала в кляп і крутнула головою в протилежний бік.

Вона щулилась, і від ніжного плескання по плечу краще не ставало. Допоміг лише пекучий ляпас.

Вона спробувала говорити крізь кляп. Її підняли й понесли. Лункі кроки на покоті. Тепер вона знала напевно, куди її привезли. До нього додому. Де саме вони в будинку? Праворуч цокає годинник. Килим, потім гола підлога. Спальня, де вони переспали. Вона провалилася крізь його руки й опустилася на ліжко.

Вона намагалася говорити крізь кляп. Він ішов геть. Якийсь шум надворі. Ляскіт дверей фургона. Ось він повертається. Ставить щось на підлогу – металеві каністри.

Реба відчула запах пального.

– Ребо.

Це точно голос Ді, тільки такий спокійний. Страшно спокійний і дивний.

– Ребо, я не знаю, що… сказати тобі. З тобою було так добре, і ти не знаєш, що я заради тебе зробив. І я помилявся, Ребо. Через тебе став уразливим, а потім ти мене образила.

Вона намагалася говорити крізь кляп.

– Якщо я тебе розв’яжу й дозволю сісти, ти добре поводитимешся? Не намагайся втекти. Я тебе піймаю. Добре будеш поводитись?

Вона повернула голову до голосу й кивнула.

Шкіри торкнулася холодна сталь, ніж зашепотів крізь тканину, і руки Реби звільнилися. Потім ноги. Кляп випав – щоки змокріли там, де колись прилягала пов’язка. Повільно й обережно вона присіла на ліжку. Тепер старайся, як можеш.

– Ді, – мовила вона, – я не знала, що аж так тобі не байдужа. Я рада, що в тебе такі почуття, але, розумієш, цим ти мене налякав.

Мовчанка. Реба знала, що Доларгайд тут.

– Ді, ти через того дурного Ральфа Менді розлютився? Побачив його біля мого дому? Ось у чому річ, так? Я саме казала йому, що не хочу з ним більше бачитися. Бо хочу бачитися з тобою. Я більше ніколи не побачу Ральфа.

– Ральф помер, – відповів Доларгайд. – Не думаю, що йому те було до вподоби.

Фантазія. Він усе вигадує, Господи, як я на це сподіваюся.

– Я не кривдила тебе, Ді. Ніколи не збиралася. Давай лишимося друзями, будемо трахатись, гарно проводити час, і забудемо про все.

– Заткнися, – спокійно мовив він. – Я тобі дещо розкажу. То буде найважливіша річ у твоєму житті. Важлива, як нагірна проповідь. Важлива, як десять заповідей. Утямила?

– Так, Ді, я…

– Заткнися. Ребо, в Атланті й Бірмінгемі відбулися певні надзвичайні події. Знаєш, про що йдеться?

Вона захитала головою.

– Про це багато говорили в новинах. Дві групи людей зазнали змін. Лідси. І Джекобі. Поліція гадає, що їх убили. Тепер розумієш?

Вона почала хитати головою. А потім зрозуміла й повільно закивала.

– Знаєш, як іменується Створіння, що відвідало цих людей? Можеш говорити.

– Зубний…

Руки обхопили обличчя Реби, спинивши звук.

– Думай добре й відповідай правильно.

– Дракон, якось там. Дракон… Червоний Дракон.

Доларгайд наблизився до неї. Вона відчувала його дихання в себе на обличчі.

– Я – ДРАКОН.

Від потужного й страшного тембру його голосу вона сіпнулася назад і вдарилася спиною об спинку ліжка.

– Дракон хоче тебе, Ребо. Завжди хотів. А я не хотів тебе Йому віддавати. Сьогодні я дещо зробив заради тебе, аби Він не зміг тебе здобути. І я помилився.

Це був Ді, з Ді вона могла розмовляти.

– Прошу. Будь ласка, не віддавай мене йому. Ти не віддаси, будь ласка, не роби цього, ти ж не станеш… я – для тебе. Залиш мене з собою. Я тобі подобаюсь, я знаю, що це правда.

– Я ще не вирішив. Може, у мене не вийде йому опиратися. Не знаю. Я хочу подивитися, чи ти зробиш так, як я скажу. Зробиш? Я можу на тебе покладатися?

– Я спробую. Спробую. Тільки не лякай мене, інакше я не зможу.

– Підведися, Ребо. Стань біля ліжка. Ти розумієш, де саме перебуваєш у кімнаті?

Вона кивнула.

– Знаєш, де саме ти перебуваєш у будинку, так? Ти ж мандрувала будинком, поки я спав, правда?

– Поки ти спав?

– Не прикидайся. Коли ми провели тут ніч. Ти ходила тоді по дому, так? Знайшла щось дивне? Забрала й показала комусь? Що ти зробила, Ребо?

– Я просто пішла надвір. Ти спав, і я пішла надвір. Клянуся.

– Ти знаєш, де вхідні двері, так?

Вона кивнула.

– Ребо, торкнися моїх грудей. Підніми руки, поволі.

Вчепитися йому в очі?

Його великий палець і решта чотири легко торкнулися шкіри обабіч трахеї.

– Не роби те, про що думаєш, бо стисну. Просто торкнися грудей. При горлі. Намацала ключ на ланцюжку?