Томас Харріс - Червоний Дракон

інвалідному візку – ось як вони здогадалися. А може, хтось у Чикаго бачив фургон. При «Ґейтвеї» їх стояло багато – особисті мікроавтобуси, бусики для доставки.

Ні, Ґрем знав, що в нього є фургон. Ґрем знав, тому що знав. Ґрем знав. Ґрем знав. Сучий син, та він просто монстр.

У всіх працівників «Ґейтвею» і «Бедер» також візьмуть відбитки пальців. Як не застали його сьогодні, то зроблять це завтра. Йому все життя доведеться тікати, коли на дошках оголошень у кожному поштовому відділенні, у кожному поліцейському пункті висітиме його обличчя. Усе геть розпадалося. Він почувався малим і жалюгідним.

– Ребо, – сказав він уголос.

Тепер Реба його не врятує. Вони наступають йому на п’яти, а він – усього лиш жалюгідний шпаро…

– ТЕПЕР ШКОДУЄШ, ЩО ЗРАДИВ МЕНЕ?

Десь ізсередини заклекотав голос Дракона, з глибини нутра, де тепер була пошматована картина.

– Я не зраджував. Я просто хотів мати вибір. Ти назвав мене…

– ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І Я ВРЯТУЮ ТЕБЕ.

– Ні. Я втечу.

– ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ПОЧУЄШ, ЯК ЛАМАЄТЬСЯ ХРЕБЕТ ҐРЕМА.

– Ні.

– Я ЗАХОПЛЮЮСЬ ТВОЇМ СЬОГОДНІШНІМ УЧИНКОМ. ТЕПЕР МИ ЗБЛИЗИЛИСЬ. ЗНОВУ СТАЛИ ЄДИНИМ ЦІЛИМ. ВІДЧУВАЄШ МЕНЕ ВСЕРЕДИНІ? ВІДЧУВАЄШ, ТАК?

– Так.

– І ЗНАЄШ, ЩО Я МОЖУ ТЕБЕ ВРЯТУВАТИ. ЗНАЄШ, ЩО ТЕБЕ ВІДПРАВЛЯТЬ У МІСЦЕ, ГІРШЕ ЗА ПРИТУЛОК БРАТА БАДДІ. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ЗВІЛЬНИШСЯ.

– Ні.

– ТЕБЕ ВБʼЮТЬ. ТИ СМИКАТИМЕШСЯ НА ЗЕМЛІ.

– Ні.

– КОЛИ ТЕБЕ НЕ СТАНЕ, ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ, ВОНА…

– Ні! Заткнися.

– ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ ГАРНИМИ ЧОЛОВІКАМИ, ВОНА КЛАСТИМЕ ЇХНІ…

– Припини. Заткнися.

– ПРИГАЛЬМУЙ, І Я ЦЬОГО НЕ КАЗАТИМУ.

Доларгайд підняв ногу з педалі газу.

– ОСЬ ТАК. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ЦЬОГО НЕ СТАНЕТЬСЯ. ДАЙ ЦЕ МЕНІ, І ТОДІ Я ЗАВЖДИ ЛИШАТИМУ ТОБІ ВИБІР, ТИ ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ОБИРАТИ Й ДОБРЕ ГОВОРИТИМЕШ, Я ХОЧУ, АБИ ТИ ДОБРЕ ГОВОРИВ, ПРИГАЛЬМУЙ, ОСЬ ТАК, БАЧИШ СТАНЦІЮ ТЕХОБСЛУГОВУВАННЯ? ЗУПИНИСЯ ТАМ І ДАЙ-НО Я ТОБІ ДЕЩО РОЗПОВІМ…

45

Ґрем вийшов із кабінету, аби очі трохи перепочили в тьмяному коридорі. Йому було неспокійно, тривожно. Перевірка забирала багато часу.

Кроуфорд просіював справи трьохсот вісімдесяти працівників «Ґейтвею» і «Бедер» і робив це швидко й вправно, як ніхто інший (тут чоловік витівав справжні дива), але час спливав, і довго тримати в таємниці цей пошук не вийде.

Кроуфорд зібрав у «Ґейтвеї» мінімальну робочу групу. («Ми хочемо його знайти, а не наполохати, – пояснив він присутнім. – Якщо вирахуємо його сьогодні, то зможемо взяти просто перед лабораторією, а може, в нього вдома чи на паркінгу».)

До співпраці залучили поліцейський департамент Сент-Луїса. Лейтенант Фоґель із відділу вбивств Сент-Луїса і ще один сержант приїхали нишком, на автівці без позначок, і привезли з собою цифровий факс.

Апарат підключили до телефонної лінії «Ґейтвею», і за лічені хвилини він уже передавав список співробітників одночасно до відділу ідентифікації ФБР у Вашингтоні й до автотранспортного управління штату Міссурі.

У Вашингтоні імена мали пробити по базі відбитків пальців – як кримінальній, так і цивільній. Співробітники «Бедер», що мали доступ до секретної інформації, позначалися окремо й перевірялися швидше.

Автотранспортне управління мало виявити власників фургонів.

До справи залучили всього чотирьох працівників фабрики – голову відділу кадрів Фіска, секретарку Фіска, Дандріджа з «Бедер Кемікал» і бухгалтера «Ґейтвею».

Працівників зібрали на це нічне завдання на фабриці не телефоном. Агенти приїхали до них додому й пояснили справу на словах сам на сам. («Уважно їх огляньте перед тим, як пояснити причину свого візиту, – напучував Кроуфорд. – А потім не дозволяйте їм користуватися телефоном. Такі новини швидко ширяться».)

Вони сподівалися одразу встановити особу за зубами. Проте жоден із чотирьох працівників не розпізнав шелепи.

Ґрем задивився вглиб коридору, який освітлювали лише червоні вогники над виходами. Чорт забирай, усе ж рухається правильно.

Що ще можна було зробити цієї ночі?

Кроуфорд попросив, щоб до них привезли міс Гарпер, ту жінку з Бруклінського музею, щойно вона вичуняє для подорожі літаком. Певно, це вже трапиться зранку. У поліцейського департаменту Сент-Луїса був добрий фургон для спостереження. Можна буде її туди посадити, щоб вона оглядала співробітників, які йдуть на роботу.

Якщо сьогодні вночі вони його не знайдуть, до на ранок треба буде знищити всі сліди цієї операції на фабриці «Ґейтвей». Ґрем себе не дурив – їм пощастить, якщо про справу не дізнаються аж до кінця робочого дня. Дракон обережний. Відлетить.

46

Здавалося, вечеря з Ральфом Менді минає нормально. Реба Макклейн знала, що має дещо йому розповісти, і не любила пускати такі речі самопливом.

Вона подумала, що Менді вже щось запідозрив, коли запропонувала оплатити рахунок порівну.

Вона зізналася йому в машині дорогою додому. Нічого страшного, вона чудово проводила з ним час і хотіла зберегти дружні стосунки, але наразі в неї з’явився інший.

Певно, вона його трохи засмутила, але знала, що йому також стало трохи легше. Реба вирішила, що він сприйняв усе цілком пристойно.

На вході до квартири Менді не просив зайти. Проте попросив поцілувати її на прощання, і Реба з радістю погодилася. Він відімкнув для неї двері й віддав ключі. Дочекався, поки вона зайде, зачинить і замкне за собою двері.

Коли він обернувся, Доларгайд вистрелив йому в горло і двічі в груди. Три тихі ляски від пістолета з глушником. Моторолер гучніше цвьохає.

Доларгайд легко підняв тіло Менді, поклав його між кущами й стіною будинку і там лишив.

Поцілунок Реби і Менді глибоко вразив Доларгайда. Тепер цей біль відпустив.

Він досі поводився й говорив, як Френсіс Доларгайд, – Дракон був дуже вправним актором і добре відігравав роль Доларгайда.

Реба саме вмивалася, коли почула дзвінок у двері. Поки вона туди дісталася, пролунали чотири дзвінки. Торкнулася ланцюжка, та не зняла його.

– Хто там?

– Френсіс Доларгайд.

Вона прочинила двері, але ланцюжок не зняла.

– Скажи ще раз.

– Доларгайд. Це я.

Реба знала, що то він. Зняла ланцюжок. Вона не любила несподіванок.

– Здається, ти обіцяв зателефонувати мені, Ді.

– І зателефонував би. Але це справді терміново, – сказав він, зайшовши всередину й затуливши їй обличчя ганчіркою з хлороформом.

На вулиці нікого не було. У більшості будинків не світилося. Він поніс її до фургона.

Ноги Ральфа Менді стирчали з-за кущів на подвір’ї. Доларгайд ним більше не переймався.

Дорогою Реба отямилась. Вона лежала на боці, притиснувшись щокою до запилюженого килима фургона.