Ренсом Ріггз - Карта днів

розміщувались кілька тисяч сприйнятливих до науки дитячих голів. Інакше кажучи, це було дуже схоже на середню школу, яку я відвідував у Флориді, і від самої тільки думки про те, що туди треба зайти, мене кинуло в холодний піт.

Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.

Почав Єнох:

— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?

— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.

— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.

— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».

— Я також зморена, — озвалася Бронвін. — У мене в голові каша.

— У мене теж, — додав я.

Бронвін запропонувала мені термос із кавою, що дав нам Пол, — досі напівповний, тільки давно як холодний, — але я не переварював уже навіть його вигляду. Я в цю мить був одночасно і збудженим, і стомленим, а кава робила мене просто надто нервовим. Ми майже без зупинок їхали більше ніж добу, і я почувався, наче розсипаюсь на запчастини.

Та ось ми почули шкільний дзвоник. За тридцять секунд парадні двері розчахнулися і назовні ринув потік учнів. Іще за кілька секунд подвір’я школи та все навколо заповнилося підлітками.

— Це наш шанс, — обізвалася Бронвін. — Хтось із них виглядає дивним?

По тротуару повз нас пройшов хлопець із фіолетовим ірокезом на голові, а слідом за ним дівчина в брюках із сильно заниженою лінією промежини та полуботках армійського крою, вкритих різнокольоровим рослинним орнаментом. А потім іще десь сотня інших дітей зі своїми власними фантазіями в стилі та одязі.

— Так, — відповіла Емма на запитання. — Усі вони.

— Гадаю, це марна справа, — сказав Єнох. — Якщо той, кого ми шукаємо, перебуває в небезпеці, то він наляканий, а раз він наляканий, то спробує з іншими злитися, а не виділитись.

— А-а, то ми шукаємо того, хто виглядає підозріло звичайно, — зробила висновок Бронвін. — Надто звичайно.

— Ні, ідіотко, я мав на увазі, що на око ми не знайдемо нікого взагалі. Які є ще ідеї?

Протягом наступної хвилини повз нас проминуло ціле сонмище різних дітей, але було зрозуміло, що Єнох казав правду. Це може стати схожим на пошук голки в копиці сіна.

— Ну, я не знаю. Може, нам слід спитати в когось, — висунула свою версію Емма.

Єнох розсміявся.

— «Ой, перепрошую, чи не бачили ви когось із дивними особливостями чи вміннями? Як-от із іще одним ротом на потилиці?»

— Знаєте, хто нам підкаже? — запитав я. — Ейб.

Єнох закотив очі.

— Він мертвий, пам’ятаєш?

— Але він залишив нам практичний посібник. Або те, що на нього дуже схоже, — і я простягнув руку та витягнув із ніші для ніг перед Еммою Ейбів журнал проведених операцій.

— Може, ти й маєш рацію, — погодився Мілард. — Там усі місії, які вони провели з Ейчем за тридцять п’ять років. Вони повинні були побувати в подібних ситуаціях. Нам треба лиш дізнатися, як вони тоді діяли.

— І ми повернемося сюди завтра, коли трохи відпочинемо, — сказав я.

Яка там голка — у той момент я не зміг би знайти навіть копицю.

— Відмінний план, — підтвердила Емма. — Якщо я негайно хоч трохи не посплю, у мене можуть початися галюцинації.

— Хтось іде! — прошепотіла Бронвін.

Я поглянув у своє віконце та побачив спортивного вигляду білого чоловіка, котрий ішов у нашому напрямку. На ньому була чорна сорочка поло, заправлена в штани хакі, пластикові дзеркальні сонцезахисні окуляри, а в одній руці він тримав рацію — звичайна зовнішність для заступника директора в котрійсь американській школі.

— Імена! — гаркнув він.

— Привіт, — відказав я спокійним і приязним тоном.

— Ваші імена! — повторив він похмуро. — І дозвольте мені глянути на ваші водійські права.

— Ми не ходимо до цієї школи, тому й не повинні вам відповідати, — сказала Бронвін.

Єнох різко опустив голову та затулив собі обличчя долонями:

— Ідіотка.

Чоловік нахилився, щоб зазирнути в машину, та підніс до рота рацію.

— Базо, це периметр, у мене тут сторонні молоді люди, — а потім він попрямував до задньої частини автомобіля та почав уважно розглядати номерний знак.

Я завів машину та водночас трохи газонув. Двигун доволі голосно гаркнув, а той чоловік від несподіванки відскочив та, спіткнувшись, упав на сідниці. (Від цього трюку я вже, наче наркоман, почав відчувати залежність.) І, перш ніж чоловік звівся на ноги, я вже виїхав з узбіччя.

— Мені через нього не по собі, — поскаржилась Емма.

— Більшість заступників директорів такі, — сказав я.

А наступної миті я несподівано відчув у животі гострий біль. Коли я звернув за ріг і ми вже їхали вздовж довжелезної шкільної стіни, я зціпив зуби та нахилився вперед, намагаючись приховати той біль від інших.

Цікаво, невже то був порожняк? І чи він і був тією небезпекою, яка загрожувала нашому невідомому дивному?

Потім біль ущух, зникнувши так само швидко, як і прийшов, і я вирішив тримати поки що ці думки при собі.

* * *

Місце, де б ми змогли прихилити свої голови, ми знайшли завдяки пачці поштівок і світлин, які я взяв із дому, — тих самих, які Ейб надсилав мені зі своїх останніх подорожей. Я пригадав, що бачив якось на фото чи на поштівці одну адресу неподалік від Нью-Йорка, і коли ми від’їхали від школи на кілька миль, я припаркував автомобіль та, проглянувши вміст пачки, знайшов, що шукав. То був вицвілий фотознімок готельного номера зі старомодним інтер’єром, а на звороті містилась назва готелю, адреса, коротке послання від Ейба для мене та поштовий штемпель дев’ятирічної давності:

«Привіт. Схоже, я побуду тут кілька днів. Це на околиці Нью-Йорка.

Ех, яке ж це гарне, тихе місце! Я дуже всім задоволений. Бачуся зі старими друзями.

Ти, як будеш коли в Нью-Йорку, обов’язково завітай у цей винятковий готель.

Ліпше за все візьміть кімнату 203.

Я люблю тебе. Твій дідусь».

— Помічаєте щось