Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

послужливо вклав у неї піштоля. Постріл урвав останні слова брата Качура. Шевальє повернув зброю та зітхнув.

— Нагадайте мені наступного разу не стріляти в голову. Виглядає драматично, але змивати з підлоги мізки... Ну, чого поставали? — прикрикнув він. — Зараз юшки натече! Тут кожна паркетина дорожча за життя цього непотребу! Викиньте його туди, де жоден дуб не проросте.

Понівечене тіло хутко поволокли геть. Шевальє перевів погляд на Гната.

— Бачиш? Ми збережемо твою таємницю від Ордену.

Бойко заплющив очі. Смерть брата Качура — на його совісті.

— Би зробите зі мною те саме, — приречено озвався характерник.

— Як будеш слухняним песиком, то ні. Взагалі я маю глибоку симпатію до тебе, мон амі, — Шевальє провів пальцем по своїх вусиках. — Тому ти маєш досить високі шанси на життя. То як, зрозумів умови нашої співпраці?

Попіл під ногами, постать над чорною порожнечею; запекла рішучість зробити що завгодно, аби вернутися до родини. Коштовний паркет під ногами, постать над зеленим оксамитом гральних столів; якщо він ніколи не повернеться до родини, то принаймні мусить її вберегти.

— Так.

— Шарман! Супроводити любого лицаря в апартаменти для особливих гостей.

Гната замкнули у невеличкій кімнаті без вікон та меблів. Мармуляд особисто супроводив його, щоб кинути наостанок із масною посмішкою:

— А дружина в тебе нічогенька. Як раптом овдовіє, то завітаю її розважити!

Характерник відповів поглядом, від якого Мармуляд перестав посміхатися і грюкнув дверима. Гнат залишився наодинці зі своїм розпачем.

***

Усіма відомими йому мовами, котрих налічувалося вісім, Зіновій Чарнецький проклинав усе, що привело його сюди: світські прийоми, де надто щедро наливають, місцеве вино, що так легко п'ється, кляті плавні з чортовими турками, ненависне море з вічною хитавицею, підступного характерника з цією звабливою кралею... І ось він у благенькому човнику без якоря біля двох ворожих кораблів! Якщо про цей божевільний вояж дізнаються у Києві, то плакала довго й старанно вибудована кар'єра, плакали наступні призначення, вже ніколи йому не бачити омріяної перев'язі надзвичайного і повноважного посла Українського Гетьманату...

Тим часом підступний характерник зі звабливою кралею жваво обговорювали план нападу. Шаленці! Який напад? Зіновій у відчаї глянув на захоплене судно. Там сновигає кілька десятків турків! Навіть з усіма галдовницькими викрутасами вони не мають шансів проти стількох! Треба здаватися у полон або плисти бозна-куди без жодних припасів. Обидва варіанти не подобалися Чарнецькому, але вони принаймні були раціональними. Та хіба ця парочка дослухається голосу розуму? Сіроманець наказав довіритися та не заважати. Авжеж, він собі спокійно загине у битві, а Чарнецькому потім за все відповідати...

Нарешті скінчили. Ярема сів за весла і човник неквапом посунув до кораблів.

— Нас же помітять, — зашипів Чарнецький.

Від переляку заніміла спина. Чи то сидіння на незручній лаві далося взнаки? Та яка різниця, коли зараз їх пристрелять!

— Балакатимеш — помітять, — відрізав Яровий.

Він кермував зграбно і тихо, як навчився у північних фіордах. Кількома рухами Ярема скоротив відстань до кораблів, поклав весла та почав роздягатися. Не встиг Чарнецький вставити свій коментар, як на його превеликий подив те саме почала робити панна Ракоці. Видовище було прекрасним, бо характерник залишився у штанях, а розвідниця не зупинялася, доки не зняла з себе все. Геть усе.

— О-о-о... — поціновувач жіночої вроди Зіновій на мить забув про смертельні небезпеки.

Ярема також витріщався на неї, хоч і почувався від того винним. Сильвія ж, не зважаючи на нічний холод і чоловічі погляди, відвернулася, закинула волосся на спину, піднялася навшпиньки, підняла руки догори. Зіновій прикипів поглядом до зграбних сідничок — хоч щось хороше за цю кляту ніч! — як трапилося незбагненне.

Жінка затремтіла, сяйливо-блідою шкірою розповзлися плями темряви, волосся розбіглося спиною та плечами, вкриваючи тіло чорними паростями. Зіновій протер очі: стрункі ноги, що обернулися волохатими лапами, з'єднала суцільна перетинка. Пальці перетворилися на загнуті пазурі, схожі на кістяні кинджали. Чарнецький перехрестився, але не допомогло: Сильвія, точніше, почвара, якою вона зробилася, розкинула руки в боки. Ці руки на очах виросли, страхітливо стоншилися, перетворилися на химерні лапи, між ними й тулубом напнулися чорні вітрила перетинчастих крил.

А потім істота повернулася до нього.

Зіновій запам'ятав цю мить до скону: замість привабливого жіночого личка шкірилося страхітливо витягнуте рило з довгими іклами; величезні чорні очиська витріщалося на нього хижо, як на вечерю; настовбурчені трикутні вуха, вкриті хутром, безперестанно посмикувалися. Жахіття чи то посміхнулося, чи то щось мовило — і величезний нетопир зірвався з човна, торкнувся хвиль пазурами, змахнув крилиськами раз, другий та здійнявся у нічне небо.

Чарнецький знову перехрестився, а потім повернувся до Яреми, що саме перевіряв, чи надійно сидить шабля на ремені.

— Що... що то було? — пробелькотів ледь чутно Чарнецький.

Він вважав себе досвідченим знавцем жінок, якого важко вразити, а зараз його серце ледве через рота не вискакувало.

— Босорканя, — відповів характерник рівно, наче щодня таке бачив. — Пильнуй, будь ласка, мого пірнача та човна, щоб його не віднесло у відкрите море.

— Ти мене тут кинеш? — Зіновій перевів нажаханий погляд з Яреми на пірнач, який той уклав йому до рук.

Замість відповіді Яровий затиснув ножа між зубами та вказав рукою на найближчий корабель. Мовляв, рушаю до нього.

— Я не вмію веслувати! Яремо! — зашепотів перелякано Зіновій. — А якщо та нічниця повернеться і голову мені відгризе?

Сіроманець шубовснув у воду. Від могутнього поштовху човен почав дрейфувати у бік відкритого моря і Чарнецький, лаючись всіма відомими йому мовами, кинув пірнача під ноги, схопився за весла та почав боротися за виживання.

Ярема плив, ворожі кораблі наближалися; холодна вода огортала тіло; він знову був на війні. Жодного разу Яровий не брав кораблів на абордаж, тому змарнував кілька хвилин у пошуках зачепу, аби видертися на палубу. Доки характерник плив, на іншому кораблі здійнявся галас і гахнули постріли — Сильвія вже почала. Шабля на ремені билася об ноги, мокрі пальці ковзали вологим деревом, аж раптом він згадав про ножа між зубів. Псякрев!

Коли Яровий перевалився на палубу турецького судна, ніхто його не помітив: усі солдати стояли на протилежному борту, видивляючись, що коїться у сусідів. Турків було чимало, але тепер кількісна перевага не мала значення.

Сіроманець розрізав пучку великого пальця, провів шаблею, малюючи ламкий візерунок по лезом від застави до пера.

— Палай.

Зброя розквітла багряним вогнем, осяяла палубу потойбічними хижими відблисками. Османи обернулися