Ю. Несбе - Макбет

— Іноді ходить коридором, як ви й казали. Трапляється, що заходить до туалету й миється там ароматним милом. Інколи вишкрібає руки так, що ті аж червоніють. А потім виходить на дах.

Макбет поглянув на неї. Його кохана Леді. Така незахищена і вразлива в цю вітряну ніч. Така самотня в темряві своєї свідомості — темряві, про яку вона йому розповідала, але до якої не могла його взяти. І він нічим не міг зарадити. Лише чекати і сподіватися, що вона вирішить повернутися до нього з тієї нічної темряви. Така близька і така недосяжно далека.

— А чому ти гадаєш, що вона може сьогодні вчинити самогубство?

Джек здивовано поглянув на Макбета.

— Я не думаю, що вона це зробить, сер.

— То що ж тоді, Джеку?

— Про що ви, сер?

— Що стурбувало тебе настільки, що ти вирішив покликати мене?

Тієї миті місячне сяйво продерло у хмарах прогалину. І Леді ніби за наперед визначеним маршрутом повернулася й рушила до них.

— Ото, сер.

— Господи Ісусе! — прошепотів Макбет, похапливо задкуючи.

Леді тримала в руках якийсь пакунок. Зсунувши з плеча нічну сорочку, вона оголила одну грудь і приклала до неї кінець пакунка. Макбет помітив потилицю немовляти.

І нарахував у ній чотири темних отвори.

— Вона спить? — спитав Макбет.

— Гадаю, що так, — прошепотів Джек.

Вони пішли за нею слід у слід з даху, вниз сходами і повернулися до номера. І наразі стояли біля ліжка, де лежала Леді, накривши ковдрою себе та немовля.

— Може, заберемо його в неї?

— Не треба, — відповів Макбет. — Що поганого може воно зробити? Але я хочу, щоб ти сидів тут і пильнував її всю ніч. Завтра вранці у мене важливе радіоінтерв’ю, і мені потрібно виспатись. Дай мені ключа від якогось іншого номера.

— Звісно, — мовив Джек. — Піду зателефоную й попрошу когось підмінити мене на реєстрації.

Коли Джек пішов, Макбет погладив немовля по щоці. Холодна, заклякла і мертва дитина. Такими були колись і він, і Леді. Але вони спромоглися відродитися, вижити. Ні, Леді спромоглася відродитися самотужки. А йому знадобилася допомога. Від Банко. А до того, в сиротинці, від Даффа. Якби Дафф не вбив Лорреля, то Макбет, мабуть, рано чи пізно вчинив би самогубство. Хоча він і втік із сиротинця, але чотири чорних отвори залишились. Найпростішими і найдоступнішими ліками виявилося вариво. Але йому, принаймні, вдалося вижити. Завдяки отому вилупку Даффу.

Ну, і звичайно ж, завдяки Леді. Яка показала йому, що серця лікуються коханням, а біль — інтимною близькістю. Він погладив її щоку. Щока тепла, гладенька.

Чи мали вони план відступу, чи забули, наскільки важливо передбачити можливість відходу? Чи планували самі лише перемоги? Так, вони дійсно перемагали! Але що, як перемога залишає гіркий присмак, що, як вона надто дорого коштує? Настільки дорого, що волієш натомість зазнати неістотної поразки? Що робити в такому разі? Зректися престолу, відмовитися від принад королівського життя, смиренно перепросити і повернутися до буденної метушні? Ступивши у прірву з краю даху, коли назустріч тобі мчить бруківка вулиці червоних ліхтарів, чи благаєш ти силу тяжіння скасувати твій необачний крок? Ні. Ти приймаєш неминуче. Намагаєшся максимально покращити його. Приземлитися на ноги, хоча при цьому ризикуєш обидві зламати. Принаймні вижити. І стаєш мудрішим, бо тепер знаєш, що наступного разу треба ступати обережніше.

Увійшов Джек.

— Я знайшов собі заміну на реєстрації, — сказав він, подаючи Макбету ключа.

Макбет поглянув на нього.

— Дунканів номер?

Джек від жаху аж рот долонею прикрив.

— Я гадав, що ви волієте найкращий номер, але якщо ви не хочете…

— Все нормально, Джеку. Якщо щось трапиться, я буду поруч. До того ж я не вірю у привидів. І, як всім відомо, не маю причини боятися духа Дункана.

— Ні, не маєте.

— Я теж так вважаю. Добраніч.

Вони з’явилися, щойно він заплющив очі.

Дункан і Малкольм. Лежали під ковдрою обабіч нього.

— Тут на всіх місця не вистачить! — верескнув Макбет і зіпхнув їх на підлогу, де вони злобно сичали, допоки під стіною не зашерхотіли хвостами пацюки. Тоді привиди зникли.

Але незабаром двері відчинились, і до номеру заповзли Банко, Флінс і Дафф — кожен з кинджалом у руці, готові завдати смертельного удару.

— Що вам від мене треба?

— Справедливості. Поверни нам наш сон.

— Ха-ха-ха! — зареготав Макбет, звиваючись на ліжку. — Ще не народилася та людина, яка здатна завдати мені шкоди! На посаді старшого комісара мене може змінити лише «Берта»! Я — безсмертний! Геть звідси, ви, холодні мерці!

24

Фред Ціглер позіхнув.

— Фреде, ти б кави випив, — усміхнувся капітан теплохода «Глеміс». — Не можна допускати, щоб портовий лоцман заснув у таку погоду. Скажи чесно, ти завжди такий зморений?

— Зараз багацько роботи, тому я й не висипаюся, — пояснив Фред.

Бо ж не міг зізнатися капітану, що насправді позіхав через страх. Він елементарно боявся. Часто бачив такі ж симптоми і у свого пса, але, на щастя, позіхання зазвичай сприймається як ознака того, що людина абсолютно спокійна. Що їй нудно. Або що вона дійсно не виспалась. Капітан натиснув кнопку внутрішнього зв’язку, і його наказ принести каву полетів, палуба за палубою, вниз аж до камбузу. Теплохід «Глеміс» був великим судном. Досить високим. Саме це й непокоїло Фреда Ціглера.

Придушивши чергове бажання позіхнути, він окинув поглядом ріку. Знав тут кожен риф, кожну мілину і кожен параграф портової інструкції про те, як слід входити до портової акваторії й виходити з неї, знав, де течія була сильною, де вщухали хвилі, де можна було перечекати негоду в тихому захистку, знав кожну швартову тумбу. Та не це його зараз турбувало. Річка була похмурою, видимість — поганою, але він міг заводити й виводити судна із зав’язаними очима, і саме це йому часто доводилося робити вночі. Погода його теж не бентежила. Вітер майже досяг сили бурі, і скло перед ним уже було білим від бризок та солі. Однак Фред проводив до порту кораблі більші й менші під час ураганів і навіть гірше, ніж ураганів, обходячись при цьому без маяка, спар-буїв та дозорця. Подорож до берега в маленькому лоцманському човні теж його не лякала, хоча човен той плавав, як консервна бляшанка: щойно подує свіжий вітерець, як його починає заливати водою, а при найменшому натяку на шторм він міг перекинутися, якби капітан пішов проти хвиль хибним курсом.

Фред Ціглер позіхав тому, що боявся, коли корабель опускав червоно-білий вимпел, який показував, що на