Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

разів ми побували в підземеллях стародавніх міст, де мешкали демони, – він усміхнувся. – Бували ми й у загиблих спільнотах, розорених давніми Великою війною. Там досі повно невгамовних привидів. Джаан Вікарі знав усі підземелля. Він водив мене по них і розповідав мені їхні історії, напам'ять читав оповіді Айріна Високорідного Глоустоуна, Джейміс-Лайона Таала та канібалів Глибоких Вугільних шахт. Він був чудовим оповідачем.

Дерк мимоволі посміхнувся.

- Невже йому вдавалося так сильно залякати тебе?

– Залякати? Так! Я просто вмирав від страху, але згодом загартувався. Ми обидва були молоді, т'Ларієн. Пізніше, набагато пізніше, саме в печерах під Ламераанськими пагорбами ми поклялися укласти союз заліза та вогню.

- Добре, - сказав Дерк. – Джаан знає печери…

- Неподалік Крайн-Ламії є вхід до системи печер, - повернувся Джанасек до теми розмови. - Другий вхід недалеко від того місця, де ми з тобою зараз перебуваємо. Ми втрьох обстежили ці печери ще першого року на Уорлорні. Я впевнений, що Джаан прагне печери. Дорогою ми його й перехопимо. – Джанасек узяв рушницю до рук.

Дерк теж підняв своє.

- Тобі не вдасться побачити його в лісі, - сказав Дерк. – Душники надто густі.

– Я знайду його, – уперто заперечив Джанасек з нетерпінням у голосі, яке можна було б навіть назвати несамовитим. - Згадай про наш союз, Т'Ларієн. Нас пов'язують залізо та вогонь.

- Залізо тепер без вогню, - констатував Дерк, виразно дивлячись на праве зап'ястя Джанасека.

- А ось і ні! - Вигукнув Джанасек, хитро посміхаючись. Засунувши руку в кишеню, Джанасек показав Дерку долоню. На ній лежав глоустоун. Самотній камінчик, круглий, грубо оброблений, вдвічі більше дорогоцінного каменю Дерка. Тепер, при повному світлі червоного дня, він виглядав темним, майже чорним.

Дерк глянув на камінь, потім торкнувся пальцем, трохи посунувши його на долоні Джанасека.

– На дотик камінь… холодний, – сказав Дерк.

Джанасек насупився.

- Ні, - заперечив він. - Він палить, як палить вогонь. – Камінь знову зник у його кишені. – Є поеми, т'Ларієн, старокавалаанською мовою, казки, які розповідають маленьким дітям. Навіть ейн-кеті знають їх і розповідають, але Джаан Вікарі розповідає краще. Колись запитай його про те, що тейн робив для тейна. Він розповість тобі про торжество краси і слави так палко і захоплено, що зачарує тебе, і можливо, тоді ти зрозумієш хоч трохи, що означає бути теїном і носити залізний браслет. Я поганий оповідача, інакше я розповів би тобі сам.

- Може, я вже розумію, - відповів Дерк.

Запанувала довга мовчанка. Вони стояли поруч, віч-на-віч, на покритій мохом вершині скелі, і Джанасек трохи посміхався, дивлячись на Дерка зверху вниз. Біля підніжжя скелі гуркотіли стрімкі води потоку, нагадуючи їм про те, що треба поспішати.

— А ти не такий уже й поганий, т'Ларієн, — порушив мовчання Джанасек. - Ти слабий, я знаю, але ніхто і не називав тебе сильним.

Це прозвучало як образа, але, схоже, кавалаанець мав на увазі щось інше. Дерк одразу здогадався, що той хотів сказати.

– Дай речі ім'я? – спитав він, посміхаючись.

Джанасек кивнув головою.

- Слухай мене, Т'Ларієн. Я не повторюватиму двічі. Я пам'ятаю, коли я вперше почув про перевертнів, я був маленьким хлопчиком. Одна жінка, ейн-кеті – на вашу думку можна назвати моєю матір'ю, але такі поняття не існують на нашій планеті – вона розповіла мені одну легенду. Не зовсім нормальну. Перевертні, від яких вона мене стерегла, не демони, як кажуть високородні. Вони просто люди – так вона казала. Чи не ворожі маріонетки, не нелюди, не люди-вампіри. І все ж, у певному сенсі, вони змінюють вигляд, тому що у них просто немає постійного вигляду. Це люди, яким не можна довіряти, люди, які забули закони, люди, які порушують зобов'язання, зв'язки. Вони несправжні, вони лише форма людини без її людської сутності. Ти розумієш? Сутність людська – це слово, і зв'язок, і обіцянку. Це всередині нас, і ми це носимо на наших руках. Так вона казала мені. Ось чому кавалаанці мають тейни, пояснювала вона, і на чужину вирушають удвох: бо... тому що ілюзія може стати дійсністю, якщо її зв'язати залізом.

- Чудова мова, Гарсе, - похвалив Дерк, коли той закінчив. - Але я хотів би ще знати, який вплив на душу перевертня справляє срібло?

Вираз гніву ковзнув по обличчю Джанасека, як тінь штормової хмари. Але потім він посміхнувся.

- Я забув про твій кімдіський розум, - сказав він. - Ще одна мудрість, яку я дізнався в юності: ніколи не сперечатися з маніпулятором. - Він засміявся, і взявши руку Дерка, потиснув її.

- Ну, годі, - заявив він. – Ми ніколи не зійдемося у поглядах повністю, але все одно, я все ще можу бути тобі другом, якщо ти все ще можеш бути мені кетом.

Дерк знизав плечима, почуваючи себе – дивно схвильованим.

- Добре, - погодився він.

Але Гарс уже вирушив у дорогу. Відпустивши руку Дерка, він пальцем торкнувся апарата, затисненого в долоні, на метр відірвався від землі і, схилившись над водою, кинувся вперед, швидко і граційно ковзаючи над потоком. Його довге руде волосся світилося в променях сонця, одяг на очах змінював колір. На півдорозі через вируючу річку він повернув голову до Дерка і щось крикнув, але шум води поглинув його слова, і Дерк вловив лише інтонацію – радісне збудження.

Дерк спостерігав за Джанасеком, поки той не досяг протилежного берега, не знаходячи в собі сил одразу піти за ним. Він сунув у кишеню вільну руку і намацав камінь, що говорить. Дорогоцінний камінчик не здавався таким холодним, як раніше, а спогади – о, Джіні! – прийшли до нього, але вже не такі яскраві.

Джанасек летів високо над жовтими деревами, його фігурка швидко зменшувалась на тлі сірого похмурого неба.

Дерк втомлено підвівся в повітря і полетів услід.

Джанасек зневажливо називав повітряний скутер "іграшкою", але, незважаючи на це, він знав, як ним користуватися. Незабаром він випередив Дерка. Плавно піднімаючись у неослабному потоці повітря, він летів уже метрів на двадцять вище за верхівки дерев. Відстань між ними неухильно зростала. На відміну від Гвен Джанасек не мав наміру гаяти час, чекаючи, поки Дерк його нажене.

Дерк задовольнявся роллю переслідувача. Він добре бачив айронджейда і не боявся втратити його. Дерк знову мчав у потоці дарклінгського вітру, який невпинно підштовхував його в спину, і знову поринув у мрії. У дивному сні наяву йому з'явилися Джаан і Гарс, залізні узи і камені, що розмовляли, Гвіневера і Ланселот, які обидва, як він несподівано зрозумів, були не ким іншим, як клятвозлочинцями.

Річка зникла з поля зору. З'явились і попливли назад