Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

***

Франція, Париж, в той самий день

Вони вилетіли вранці. Сонце тільки піднімалося, фарбуючи небо в найнеймовірніші кольори. Було якось дуже тихо, пасажири ще не прокинулися, гарні стюардеси професійно посміхалися, розмовляли і, здається, жили в якомусь своєму світі.

Рано вранці все не таке. Цілковито. Як і пізно ввечері, коли світ знаходиться на кордоні між світлом і темрявою. І здається, що саме в цей момент межі стоншуються, і можна абсолютно випадково потрапити в інший світ.

Дітмар пам'ятав казку, яку часто розповідала йому прабабка. Про Чорного казкаря на ім'я Дит, який з'являвся на світанку і міг відвести живих людей в край тіней. Умовою для переходу було те, що людина повинна повірити казкарю. Але тоді... невідомо, чи зможе вона повернутися чи ні.

Дітмар, зрозуміло, прекрасно розумів, що казку придумав хтось давним-давно, так химерно інтерпретувавши прізвище Гешихте-Шварц. За словами прабабусі, її мати була прекрасною авторкою та любила писати містичні історії. Ось з тієї пори по материнській лінії й переказуються казки фрау Ханни.

Тут осінь м'якше, ніж в Києві. Принаймні, саме сьогодні день видався тепліше. Особливої ​​різниці Дітмар не відчув. Виною тому, швидше за все, власні думки, які не дають можливості включитися в реальне життя.

- Якщо заснеш прямо тут, я тебе тягнути не буду, - безапеляційно заявив Змій, з цікавістю дивлячись на всі боки. У Парижі він був вперше. Не дивно, що намагався розглянути кожну деталь, запам'ятати кожну французьку дрібницю.

А ще... здається, зовсім не включався, що на нього дивляться як дівчата, так і хлопці. Тому що не можна не звернути уваги на цього стильного готичного принца, який, здається, не помічає нікого навколо. З одного боку, Дітмара трохи це дратувало. Нічого весь час виставляти себе напоказ. З іншого... Яскравий образ робив так, щоб Змія запам'ятали, де потрібно. Тим легше потім буде сховатися за сумній сірої личиною. До того ж…

Погляд Дітмара ковзнув по власних руках, затягнутих в тонкі шкіряні рукавички. Нерозумно когось в чомусь дорікати, коли сам не краще. Вони зі Змієм ідеально контрастували, тому дивилися на обох. Дивно, як ще ніхто не підійшов і не попросив автограф. Мало чи…

- Доброго дня, - перервав його думки приємний чоловічий голос з ледь помітним акцентом, - вас чекають.

Дітмар повернув голову і зустрівся поглядом з симпатичним мулатом в синій куртці і джинсах.

- Мене звуть П'єр, я водій, прошу слідувати за мною, - додав він і повів чоловіків геть з території аеропорту.

- Ви приїхали раніше, ніж ми очікували. Думали, що будемо довго чекати, - сказав П'єр, обходячи гучне арабське сімейство.

- Ви дуже добре говорите по-українськи, - щиро здивувався Змій. - Звідки?

- Я и на русском могу легко, - посміхнувся той, змусивши Дітмара подивитися з цікавістю.

- І на французькому? - незрозуміло навіщо уточнив Змій.

Скляні двері роз'їхалися перед ними, випускаючи на вулицю.

- Oui, - підтвердив П'єр.

- Багатонаціональна сім'я? - хмикнув Дітмар, на повні груди вдихаючи свіже осіннє повітря.

- Так, так же, як і у вас.

- Звідки такі пізнання?

П'єр тільки посміхнувся та запропонував пройти по тротуару біля будівлі, щоб не чекати біля переходу, поки проїде маса машин.

«Ну так, - майнула думка, - іншого і чекати не варто. Всі все про всіх знають. Таке нині життя».

Через деякий час вони підійшли до червоного «Рено», припаркованого на протилежній аеропорту стороні.

- Винтаж, - клацнув мовою Змій.

- Мадам це любить, - з ледь помітною усмішкою відгукнувся П'єр, відкриваючи задні дверцята і даючи Дітмару сісти.

Спочатку він відчув ванільний аромат її парфумів, потім побачив кокетливий капелюшок і маленьку сумочку, що лежала на колінах.

- Здрастуйте-здрастуйте, - посміхнулася вона своєю чарівною посмішкою, яка з роками ставала тільки обаятельнее. - Нескінченно рада бачити вас, мій друже.

- Я теж радий вас бачити, Ангеліно Пилипівно, - посміхнувся Дітмар, торкаючись губами простягнутої руки. - Познайомтесь, це Володимир Велій. Той самий змій, який провів відмінну стеження за Скрипкою і футлярчик.

Змій трохи ніяково усміхнувся. Здається, він не очікував, що Дітмар похвалить його перед замовницею. Що ж... не все ж сперечатися і сперечатися. Як би не розмовляли вони між собою, кудись виносити це не варто. Для клієнтів і сторонніх людей у ​​Дітмара Гешихте-Шварца самі висококласні напарники, найчудовіші інформатори, найкраща статистика, все най-най. Не треба навіть сумніватися.

Але бісова Біла гарна-а-а. Навіть нахаба Змій трохи збентежений. А адже саме вона наполягла, щоб Дітмар приїхав з ним.

«Треба подивитися на вашого сищика. Можливо, я захочу найняти перевірену людину».

І ось вони тут, власними персонами.