Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

— Слухай, Кириле, а у тебе не виникало думки, що це можуть бути твої недруги?

 

— Ти думаєш, вони таким чином хочуть мені нашкодити?

 

— Так я, бл*дь, ні*єра не знаю. Просто варіантів купа, а здогадатися який вірний — неможливо.

 

— Я думаю, що ця гнида себе ще покаже. Головне, щоб не нашкодив Лії.

 

— Найгірше те, що я не знаю, що робити. Не тому, що немає варіантів, як помститися — ні, їх повно, і я виберу найжорстокіший — я просто не знаю, з ким маю справу.

 

— Він явно дуже розумний і продумав багато нюансів.

 

До кабінету повернулася Лія, одягнена в спортивний костюм. Моя скромна дівчинка, вона знала, як потрібно поводитися дівчині, в якої є чоловік, і це дуже приємно гріло душу. Хоч я і не ревнував до брата, але оцінив її жест. Їй не подобалося бути незібраною в присутності інших чоловіків.

 

Вона знову сіла поруч зі мною, і її маленька ручка потонула в моїй руці. Я з ніжністю гладив її долоньку і відчував, що поруч зі мною дівчинці добре, вона впевнена в безпеці і може розслабитися. Для мене був важливим її спокій.

 

Ми ще деякий час просиділи в кабінеті за розмовами, а коли я помітив, що Лі почала клювати носом, вирішив, що пора відпочивати. Кирило залишився ночувати у нас, Вероніка постелила йому в гостьовій, а ми з малою пішли в другу спальню. Я бачив, що вона була втомленою, а тому допоміг роздягнутися, і в одних трусиках поклав спати. Сам же хотів прийняти душ, але Лія втримала мене за руку, і переляканим поглядом подивилася в очі.

 

— Ти куди?

 

— Душ прийняти, мала.

 

— Не залишай мене сьогодні одну, прошу тебе.

 

В її голосі відчув благальні нотки, а тому, роздягнувшись, ліг у ліжко і підтягнув до себе піддатливе  тіло Лії. Вона попкою вперлася мені в пах, що жодним чином не заспокоювало, а навпаки — наштовхувало на певні думки. Але я знав, що зараз не час, і лише ніжно обійняв її під грудьми і, зарившись носом в її маківку, дочекався поки вона засне. І тільки після цього дозволив собі розслабитися і теж заснути, щоб зустріти завтра непростий новий день.

 

 

 

Сьогодні мене супроводжувала охорона з кількох людей, які їхали зі мною в машині. І якби ж то на цьому все, так ні ж — за нами їхав чорний позашляховик ще з чотирма амбалами, які, здавалося, могли спопелити одним лише поглядом. Я знала, що вони мене охороняють, але зізнатися чесно, боялася на них поглянути зайвий раз. Дамір запевнив, що з ними мені боятися нічого і тільки його слова більш-менш мене заспокоювали. Під'їхавши до концерну, що належав Кирилові Тімуровичу, я схопила сумку і вискочила з машини, але одразу була зупинена одним з громил.

 

— Ліє Олександрівно, перш, ніж Ви вийдете з машини, ми маємо оглянути місцевість і тільки потім, ми дозволимо Вам...

 

— Що? Що значить дозволите? — не стерпіла я такого хамства і розлютилася, але як тільки подивилася в сталеві очі мужика, відразу знітилася.

 

— Розпорядження Даміра Тімуровича, і ми не можемо його оскаржувати, — пояснював, ніби нерозумному дитяті, а я тим часом помітила, як інші амбали шерстили довкола.

 

— Я відчуваю себе, немов під вартою, — порившись в сумочці, дістала телефон і набрала номер Даміра. — Алло!

 

— Так, Ліє! — строго сказав він і я відразу ж зрозуміла, що в кабінеті чоловік не сам.

 

— Дамірушка, а довго мені ходити під вартою? — насупившись, запитала я, спідлоба дивлячись на мужика.

 

— Ліє, заради мого спокою, роби, що тобі кажуть.

 

— Мені так незручно. Всі на мене дивляться!

 

— Нехай думають, що ти жінка нафтового магната.

 

— Мені все одно якого, просто так незвично.

 

— Мала, — сказав він пошепки, щоб ніхто не почув, — потерпи, мила, так треба.

 

Я важко зітхнула, розуміючи, що він має рацію, і потерши чоло, тихо усміхнулася: