Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Хотілося попросити її не говорити про нього, не сяяти, коли він входив у палату, щоб забрати її, не кидатися йому на шию.  Але я не просила, тільки стискала щелепи все сильніше і руки в кулаки.  Я не маю права позбавити Марійку радості ... але я б позбавила цієї радості його!  Він не заслужив, щоб вона його любила.  Жодної її посмішки не заслужив.

 Але на мене чекав ще один удар, той, після якого я вже ніколи не стану колишньою.  Іноді бувають такі удари від долі, що людина душевно помирає, а коли воскресає, вона вже не знаходить себе ніде.

 Я подзвонила Антоніні.  Хотіла дізнатися, як просувається лікування Марійки.  Ледве змогла вставати з ліжка, і мені віддали мій стільниковий, я набрала її.  Спочатку вона говорила мені щось просторове, про лікування, про те, що аналізи все ще не готові і про складнощі з їх трактуванням, але мені здалося, що вона бреше.

 - Ви мені брешете.  Аналіз ДНК, який ви проводили, повинен був бути готовий менш, ніж за добу.  Я хочу знати правду.  Що ви там побачили?  Марійку можна вилікувати?  Там щось серйозне, страшне?  Говоріть!  Я вже нічого не боюся.

 - Ні ... не страшне.  Аню, ви ж розумієте, що я ... я звичайний лікар, і у мене є сім'я, є улюблена робота.  Я не хочу всього цього позбутися.

 - Чому ви повинні всього цього позбутися?

  Я сіла на ліжку, відчуваючи легке запаморочення.

 - Тому що …

 І я здогадалася сама.

 - Він заборонив вам говорити зі мною, так?  Заборонив розповідати мені правду?  Добре.  Я вас зрозуміла.  Спасибі вам і за це.  Тільки у вас є сім'я, а у мене, крім Марійки,  нікого немає, і ви були моєю єдиною надією.  Я маю право знати все.  Невже в цьому світі править тільки страх, тільки кляті гроші?  Ви ж лікар!  Ви клятву Гіппократа давали!  Ви дітей лікуєте!

 У мене почалася істерика, я зірвалася на ній, уперше зірвалася на когось за все своє життя ... і під кінець нашої розмови почула:

 - Я приїду і розповім ... Я приїду до вас.

 Вона приїхала ввечері.  Після того, як Єгор і Марійка пішли.  Точніше, Марійка.  Я не впускала його у свою палату.  Коли він входив, я відверталася до вікна і мовчала.  Він мовчав так само, як і я.  Тиснув на мене своєю присутністю, своїми відвідинами, тиснув тим, що постійно тримав Марійку за руку.  Ось так усе просто.  Пару днів - і він отримав дочка, яку не бажав знати п'ять років.

 А потім інший біль витіснив з моїх грудей той колишній, на мене обрушився шквал, торнадо, пекельні хмари, закручені чорними клубами, з ураганними вихорами понеслися прямо на мене, щоб поховати під брудом і уламками стихії.

 Антоніна прикрила за собою двері, і, тільки-но я її побачила, мені стало страшно, що з Марійкою  щось не так.У мене від хвилювання піт градом по спині покотився.

 - Ось ваші аналізи.  Навіть не знаю, чи варто вас хвилювати, коли ви тільки оговталися після травми.

 Я взяла у неї папери і тихо запитала:

 - Єгор Олександрович здавав кров на тест?

 - Здавав ...

 На секунду в мене перехопило подих, і я глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як поколює болем віскі.

 - Тест негативний.  Він не є батьком дівчинки.

 Кров відійшла у мене від обличчя, я відчула це фізично, як блідну.

- І ви також.

 - Що?

 - Ви теж не є її матір'ю.  Ви з Єгором Олександрович не біологічні батьки Марійки.  Саме тому я не можу провести обстеження до кінця.  Мені потрібно знайти її родичів ... хоч якихось.

 Я дивилася в одну точку, і мене почало бити великим тремтінням, так, немов усюди відкрили вікна, а на вулиці мінус тридцять градусів морозу.  Якісь уривчасті думки ... той день, коли я втратила свідомість в електричці, пологовий будинок, обличчя лікарів.

 - Я думаю, що дитину підмінили в пологовому будинку.  Там, де ви народжували.  Ви пам'ятаєте той день?

 Ні, я його майже не пам'ятала ... Я намагалася згадати.  Гарячково трясла свою підсвідомість.  Навіть потім, коли Антоніна пішла, я дивилася перед собою скляними поглядом і прокручувала той день.  Уривки реальності були настільки неясними, настільки розмитими, що я не знала, вірити їм чи ні.

 «Не дихає ... запиши час ... давай я спробую ще раз ... так, вона померла ще в утробі ... давай ще раз ... ні, не виходить ....  О Боже».

 Тоді я думала, що вони говорять не про мене ... тоді я вважала за краще про це забути, адже мені на руки дали мою дівчинку, мою Марійку, і вона затьмарила собою будь-який марення і будь-який спогад.  Хоча ... я пам'ятаю, мені наснився сон.  Наснилося, як з мене витягають іншу дитину, і я ридаю, що це неправда, що моя дочка жива.  Я пам'ятаю, розповідала цей сон мамі, і вона мене заспокоїла, сказала, що це всього лише мої страхи.

 А це були не страхи ... це були спогади.

 Я покликала Єгора сама.  Набралася сміливості і зателефонувала, щоб він прийшов.  Мені вже було нічого боятися ... у ту ніч я багато чого зрозуміла.  Я зібрала своє життя по осколках і склеїла в знівечену, прошиту  іржавими нитками, розтріскану картину.  Перед його приходом я встала з ліжка і довго дивилася на себе в дзеркало ... Ледве відросло волосся, худорляве обличчя, очі з величезними синцями під ними і бліді губи.  Тіло перетворилося на кістки, обтягнуті шкірою, заховані під лікарняному піжамою.  От і добре.  Сьогодні мені подобається бути страшною, бути потворною і нарешті поставити всі крапки над «і».  Я не хочу більше боятися, ховатися, ховатися.  Я хочу жити.  БЕЗ НЬОГО.  Без його тіні, яка ходить за мною по п'ятах.