Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

Частина 23

Через місяць….

 

 Мене вже виписали, залишалося забрати деякі папери, і я до тремтіння в руках чекала цього моменту.  Бігти звідси.  Тікати світ за очі.  Так далеко, щоб навіть запахи стали іншими, щоб повітря вібрувало інакше і сонце світило з іншого боку.  Хоча насправді мені б вистачило просто повернутися додому.  У своє місто.  Мені було нудно тут залишатися після всього, що сталося, і після всього, що я дізналася.

 Це як виринути з кошмару в кошмар, закрити очі, тому що жах і біль обрушилися на все тіло, і відкрити їх, щоб задихнутися від тієї ж болю, побачивши ЙОГО поруч ... Його і Марійку.  Поки я була без свідомості, а точніше, вони всі вважали, що я без свідомості, я чула його голос.  Чула, як він читає мені щось.  Я не могла розібрати слів, не розуміла сенсу, але мені вистачало цього тембру.  Він висмикував мене з темряви, з нескладних жахливих снів, в яких я шукала свою дитину і не могла знайти.  Я чіплялася за цей голос і йшла до світла, тримаючись за стіни.  Там, у своїй нестямі я любила його абсолютно і беззастережно, і мені нема було за що прощати.  Там ми з ним були щасливі.  Між нами не було дикої прірви ... І краще б я залишалася в цій безодні своїх ілюзій, мрій і фантазій, бо реальність виявилася страшнішою за будь-який дикий абсурд.  Тому що я розбилася об неї і розтрощила собі кістки.  Іноді життя буває страшніше за найзбоченіший фільм жахів ... тому що в ньому все по-справжньому.

 Моя реальність починалася з тієї палати, в якій я лежала, як рослина, продовжилася з приїздом Антоніни і більше не закінчувалася.  Моя хвора реальність, в яку було нестерпно повірити, але все ж вона була схожа на правду і нарешті склала весь пазл у жахливу, потворну картинку, від якої затряслися руки і ноги і змертвіло всередині.  Останній раз я так мертвіла, коли померла моя мама.  Останній раз я відчула цей нелюдський біль саме тоді і сподівалася, що більше ніщо не зможе мене вбити знову ... І помилилася.

 Мій колишній чоловік і все, що його оточувало, повітря, яким він дихав, усе, що було ним, завжди завдавало мені болю.  Навіть думки про нього змушували затримувати дихання від ломоти в грудях і кам'яніючого серця.

 Я не пам'ятаю, як проходило моє одужання.  Воно злилося в низку однотонних сірих днів із моїм маніакальним прагненням якомога швидше виїхати.  Якнайшвидше залишити це місце, піти, сховатися подалі від того, хто зруйнував і розірвав мою душу, і в той же час я не розуміла, як можна шалено любити свого ката.  Попри все, що він зробив зі мною, там, у глибині душі до божевілля любити все, що є ним.  Навіть ім'я його вимовляти і тремтіти від пристрасті і від відчаю, бо ніколи їй не збутися. Не можна прощати ... я зраджу і себе, і Марійку.

 Тоді ... у моїй палаті, коли я повністю прийшла до тями, я зрозуміла, що не зможу йому пробачити.  Не зможу і не хочу.  Я не готова.  Я не стану втрачати себе знову.  І навіть його голос для мене болючий, як пекельна мука.  Усе в ньому занадто любиме, так любиме, що ненависть через цю любов перетворювалася на жахливу темряву, яка застеляла мені очі, коли я відчувала, як болить за нього серце.  Як він весь живе всередині мене і не збирається помирати, як би жорстоко я його не труїла, як би не вирізала зі свого серця, він воскресає там знову і знову.

 Єгор мовчки сидів поруч із ліжком.  Зовсім інший, змінився, змарнілий,із довгою щетиною на обличчі.  Немов минуло не кілька днів, а ціле десятиліття, і за цей час Шумаков встиг постаріти.  Ніколи не думала, що люди вміють старіти так швидко.  Так, смерть матері - це нестерпне горе, і з ним важко змиритися ... коли я проводила свою матусю, я стала старшою на два життя.

 Він простягнув руку, щоб накрити нею мою, але я відсмикнула пальці.  Відсмикнула так швидко, що навіть боляче стало зведеним м'язам.  Ми мовчали.  Довго мовчали.  Потім він пішов, а я повернула голову до вікна.  Нехай іде.  Так краще.  Чим менше я бачу його поруч, тим легше спробувати знову видерти його зі своєї душі.

 Ні, у часі все ж немає можливості лікувати рани на серці і дарувати можливість прощати.  Моя душа не була готова до прощення в той момент.  Я не могла навіть думати про нього спокійно.  Кожна думка викликала в моїй душі хворобливу судому.  Якась частина мене залишилася в минулому і проживала той момент на узбіччі, по щиколотку в брудній воді, із немовлям на руках знову і знову.  І я не могла вийти з цього дня бабака ні на мить.  І пам'ять не стирається, і немає лікування, немає ніякого світла в кінці тунелю.  Мені все так же нестерпно боляче.

 Єгор привозив до мене Марійку і залишався за дверима палати.  І мені здавалося, що ці дні змінили і мою дитину теж.  Вона стала іншою.  Мені це подобалося й не подобалося.  Вона постійно говорила про нього.  Захоплено, захлинаючись.  І ... називала його татом.  Я кивала, слухала і відчувала, як мені хочеться закричати, що не тато він їй, що це лише назва, і що за кілька днів татом стати неможливо.  Що немає у неї ніякого тата, є тільки я, а він ... він від нас відмовився, вигнав нас, відрікся, викинув ... та що завгодно зробив, щоб не бути з нами.

 І мовчала.  Я не сміла зруйнувати її щастя, її радіості, її захоплення.  Ніколи раніше я не бачила Марійку такою щасливою.  І мені від цього ставало одночасно і боляче, і радісно.

 - Мам, а ти все ще на нього злишся?  А ми приїжджали, тато казки тобі читав.

 Я кивала і посміхалася, вона переставала сміятися й уважно дивилася мені в очі.

- Ти його ненавидиш, так?

 - Ні.  Просто ... просто ми багато сварилися, і мені потрібен час.  А я рада, що тато спілкується з тобою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍