Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Зморшки в куточках уст. Пасмо на чолі, смугастий рушник у руках.

«Що ж ти матері…»

Івга…

Яка ти дурна. Коли ТИ ставиш таке запитання — звісно, це ТИ і є. Така, якою була вчора… Усього лише ти.

Несподівано для себе вона розсміялася. Обряд не встиг завершитись. Вона така, як була; саме тому її не вбили на місці, а запхали в ці дурні скрепиці та везуть кудись…

Сміх її захлинувся. Їй уже нічого не під силу змінити. Та й чи була коли небудь в неї ця сила?! Теж мені, відьма… немає сил думати; нехай буде, що буде.

Жовте тіло змія. Крок, ще крок, ще…

Хотілося сісти, протерти очі. Тільки от чим? Руки недосяжні. Руки мерця.

Знеможно відкинула голову. Скривилася, коли на глибокій вибоїні голова підстрибнула, мов м’ячик. Заснути б. Забутись… Відпочити.

Сон змилостивився над нею.

Тіло повелося дуже дивно.

Воно розтеклось, мов повінь, заповнило всю машину і через щілини просочилося назовні, де розпливлося по дорозі, підіймаючись аж до неба; Івга хотіла іншого сну. Не такого страшного. Аби мама, трава, літо…

Але страх минув.

Тіло руденького дівчати розійшлося світом. Ні, воно ввібрало в себе світ; вона відчувала, як гаснуть бліді вогники на обрії. Як тремтить небо та холоне земля, як лоскоче струмочок. І свербить місто. Повне… чогось… когось… не відчуває як слід, лише корчиться од сверблячки…

Кожний ніготь, кожна волосинка її були живими і дивилися на світ власними очима. Безліч яскравих образів. Дороги і згарища… Сподівання і покликання…

Жовтий смугастий змій. Крок.

Івга відчула тугу і ніжність. Як тоді, коли дивилася їй услід матір, з порога… Зміїне тіло наклалося на цей спогад, обплело кільцями, але це не страшно…

Фургон зупинився. Івга кричала.

Туга і ніжність. Надто поглинає. Занадто глибоко і боляче. Тепер вона знає правду про світ. Це так прекрасно і нестерпно, наче сліпонароджений раптом побачив небо…

— Чого виєш?

Прозріння урвалось, і кілька секунд Івга напружено намагалася забути його.

Забагато для рудої дівчинки… Не можна це носити в собі.

Прозріння зглянулося і змеркло. Лишило невиразну тінь.

Під ранок він викликав робочих Інквізиторів.

За ніч були допитані тридцять дві відьми. Відомостей було мало; ніхто й натяком не вказав на можливе знаходження матки. Клавдій ходив з кута в кут, і детальні карти селищ і містечок, областей і округів шурхотіли під ногами, мов осіннє листя.

— Ще кілька днів — і ми програли.

Помічники мовчали. Їхні сім’ї давно виїхали з Віжни — у перших лавах. І слухали тепер радіо з Віжни. Хоча тепер уже ні — на світанку радіо замовкло.

Вікна зачинені наглухо. Не допомагає і кондиціонер — у всьому Палаці стоїть густий запах диму. Півміста палає.

Телефон не працює. Зв’язок із провінціями тільки рацією.

Віжна повна нечистот. Каналізація прорвана.

Опало все листя на віжненських деревах.

Герцоґ виїхав учора.

Хаос у всьому світі. Світі відьом.

Колись давно… півтори місяці тому… він катував одницьких відьом. І дізнався про долю людей на стадіоні; навіки забруднив руки, але ж урятував?!

Коли б він знав засіб. З головою би занурився… аби зупинити це…

Ще вчора, під поглядами кураторів, він був упевнений у собі, як ніколи.

Сьогодні розуміє, що помилився. Перебільшив свої сили; матка не бажає двобою. Вона грається з ним, як кішка з мишеням.

«… Я один… що добродійки мої нездатні… лякатися власного зла…

Я один не можу сподіватися… Я маю приготувати для НИХ…

Сьогодні ми зійдемося впритул…»

Клавдій не відчуває. Воля його бездіяльна. П’ятеро помічників, які всю ніч провели в підвалах, ховають запалені очі.

— Патроне, ви звеліли доповісти… Відьма. Руда. З якогось села. Ви казали…

Клавдій підвів важку голову.

— Добре… Я подивлюсь.

Дві безсонні ночі… Чи більше? У якому житті він спав хоча б п’ять годин поспіль?

Вибрався з-за столу. Взяв фломастер, підійшов до стіни, зосередився і вивів знак «дзеркала». Не блискуче, але хвилин двадцять працюватиме. Набрав у груди повітря, подумки відтворив між собою та «дзеркалом» знак «лінзи»… Вдих. Видих; спочатку боляче — ганяти свою волю туди-сюди, віддзеркалюючи себе — як пальці в м’ясорубці… Але вже легше. Нові сили. Його власні, у кілька разів збільшені. Тепер він готовий до зустрічі…

Зруйнував знак «лінзу». Розмазав знак «дзеркала», і той уподібнився до непристойного малюнка недорозвиненого підлітка.

Він давно вже втратив надію побачити Івгу. І все ж іде… Ліфт не працює. Немає світла, смолоскипи з ритуальної декорації перетворилися на необхідність.

Плащ. Коли недотримуватися традицій самому — чого чекати від охоронців?

Запитальний погляд на чергового — блідий, мало знайомий Клавдію інквізитор:

— У сто сьомій… супроводжувати?

Клавдій кивнув. Сто сьома — не для дрібноти.

Вже на залізних гвинтових сходах у підвал він відчув ЦЮ…

Погану відьму.