Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Івга відчула вбивчі ікла у своєму тілі, хотіла заплакати, але не змогла: просто померла.

Смерть її була чорною рівниною з темно-червоними горами на обрії. А над ними — небо — також червоне, мов розпечене вугілля.

А потім — нічого.

«Прийде час воскресати — воскресайте».

І вона ожила.

Відьма…

«Пам’ятаю?»

Підошви так само зіслизають зі слизького змія. Вільга…

«Я — ще я? Я… пам’ятаю?!»

Івга…

Кінець шляху.

— ХаОС не вічний. Візьміть свічки, сестри, завершимо ж обряд, як велить нам наша нероджена матір.

… до нього з усієї сили.

І стара, і дівчинка, і дама; першою закінчила шлях дівчинка, за нею — дама, через хвилину — стара. Тільки Івга ніяк не могла.

«Я лишаюся собою. Але ж обряд майже завершено. Я марно боялася, я зберегла…»

Біль. Удар. Судома зміїним тілом.

— Всім стояти! Інквізиція!

— Сестро, вперед! Заверш!

— Стояти!

Червоні гори впали.

«Отже, все…»

Все зникло.

Повернулося ніщо.

Він із силою опустив на стіл судомно стиснутий п’ястук. Оратор — Тома з Альтиці — був уражений його нестриманістю; вирішив, дурненький, що реакція Великого Інквізитора викликана його звинуваченнями. Коли б ти тільки знав, Томо… Клавдій осміхнувся, мовчки вибачаючись.

Дурень. Підібрав перлину, кинув до непотрібу і загубив нарешті…

Цікаво, хто з них знає про його останнє розпорядження. Усім оперативним групам і патрулям наказано — виловлених РУДИХ відьом особисто доправляти до Великого Інквізитора. Бо Відьма-матка обов’язково має бути рудою…

Як він радів цій своїй вигадці. І як же ж непевно, ненадійно виглядає це тепер. Хіба що дисципліна — останнє, що знищить загальний розпад.

Розпад.

Ядерний вибух у кишені.

Сьогодні йому привезли одну. Фарбовану. З неглибоким «колодязем», але безтямно люту; перед стратою вона так і сипала пророцтвами про кінець світу та матку.

Клавдій лише тепер помітив, що в кабінеті запанувала тиша. Всі дивляться на нього. Зловтішно. Стурбовано. Співчутливо. Запитально. Лише Викол — байдуже.

Чого їм? А, відречення. Зараз він мусить підвестись і вимовити формулу про відставку. Однаково, чому.

Він підвівся.

Федора подивилася йому в очі. Гірко. «Як ти міг?!»

— Панове… Я уважно вислухав ваші доповіді.

Нічого собі — доповіді…

— Власне, саме так і повинні йти справи у зв’язку з пришестям матки… нещодавно я мав розмову про це. З його світлістю.

Дуже цікаво.

— Герцоґ повністю погодився з моїм планом дій… Що засвідчує цей ось папір.

Він витягнув копію документу.

— Коли не заперечуєте, я прочитаю: «Ми, герцоґ Віжни Стефаній Сьомий, повністю підтримуємо генеральний план Великого Інквізитора Віжни Клавдія Старжа. Тому ми оголошуємо мораторій на кадрові перебудови у верхніх ланках Інквізиції, конкретно — на зміщення з посади Великого Інквізитора. Термін мораторію визначатиметься успіхами протидії активності відьом.»

Він не дивився — дав можливість слухачам оволодіти собою. Не дивився на їхнє збентеження, їхні безпорадність і страх.

Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію. Усі Великі Інквізитори протистояли цьому бажанню. А ЦЕЙ використовує його на свою користь.

Тепер ВІН ніколи не відмиється. Або перемога — або трибунал.

Він підняв очі.

Тома набув такого нездорового кольору, що Клавдій схвилювався. Люди такої комплекції наражаються на велику небезпеку… удару.

— Ну, ти даєш, — голосно здивувався Викол. — Все, панове, отримали своє… До роботи. Матку ловити.

Тома мовчав.

— Це вам так не минеться, Старже, — це Вар Танас. — Ви зрадили Інквізицію.

Клавдію хотілося вихлюпнути роздратування, неспокій і тугу. І з якоюсь мінімальною користю, або хоч із задоволенням.

— Мені начхати на Інквізицію. Нехай гине — але разом із маткою. Мені начхати на ваші амбіції; працювати треба. Всі — на місця. Хто не виконає найменшого наказу — буде зміщений у двадцять чотири години і переданий трибуналові.

Мовчали. Дивилися. І Федора також. Із захопленням; за віщо, цікаво, жінки так люблять негідників. Так, що ладні вибачити блуд з молоденькою конкуренткою…

Клавдія пересмикнуло від огиди. Він відвернувся.

Над її головою, низько-низько, нависало зле червоне сонце. Розпечене, мов сталева спіраль; вона стримувала стогін. Спробувала поворушитися — її руки були нерухомі. Ноги більше їй не належали. Навіть повіки не бажали коритись.

Жовтого змія не було. Темрява. І червона пляма над головою.

Вона здригнулась. Згадала… Я — це Я? Ніхто інший не оволодів мною, не оселився у моїй свідомості, в моїй пам’яті? Я — ще Я?..

Вона лежала на боці, у дивній скарлюченій позі; підлога тремтіла, гуркотів двигун. Машина. Червоне, пекуче над головою — інквізиторський знак на залізній стелі фургона, напівморок і пустка; сіре світло пробивається крізь щілини. Руки і ноги в дерев’яних скрепицях — немає нічого постійнішого за інквізиторські кайдани. Анітрохи не змінилися за тисячу років.

Не те. Єдине, що має значення: я — це я чи ні?

Мати… Трава… Гуси… Сумка… Цигарки…

Її раптом охопив жах. Здалося, наче чогось не пам’ятає. Не може усвідомити себе, згадати материне обличчя.

«Щоб