Алоїс Ірасек - Скалаки

— Не мені дякуйте, а он їм,— відповів Рихетський, показуючи на війтів та Уждяна.— А найбільш Їржику Скалакові.

— А! Їржик! Скалак! — озвалися радісні вигуки.— Де ж він? Чого його тут нема?

— Його встрелив плговський оконом,— відказав Балтазар. — Лежить у місті ранений.

Гамір розростався. Лашек і носа не витикав, боячись, щоб хлопи не розізлилися знову та не пригадали йому минулого.

Рихетський і Уждян пішли в місто до Їржика. Була вже пообідня пора. Біля раненого сиділа Лідка. Вона не погодилась їхати на Мартинівський хутір — хотіла побачити та втішити свою бабусю. Але на «Скелі» їй теж не сиділося: адже Їржик і дядечко Балтазар пішли до замка. Як не вмовляла її бабуся, та Лідка сама-одна подалась до Находа й там дізналася, що сталось. Зачувши, що Їржика поранено, вона перелякалась і, не тямлячи себе, побігла до нього. Скалак зустрів свою милу усмішкою.

— От і кінець... Гадаю, там усе владнали як слід. Лідушко, тепер я можу подумати й про тебе, тепер ти вже зовсім моя. Ти ж підеш за мене?

Дівчина в сльозах нахилилася до раненого, що простягав їй руку.

Надійшли Рихетський з Уждяном.

— Ну, як там? — нетерпляче спитав їх Їржик. Рихетський усе йому розповів.

Скалак замислився.

— Невже таки ми помилялися з тим указом?..— промовив він.— Зате маємо угоду...

Рихетський запевнив його, що все гаразд.

— Ну, дай боже! — зітхнув Їржик.— Що могли, те зробили. Якби ж то небіжчик тато цього діждався...

— Він усе бачить,— поважно сказав Балтазар.

— Дядечку, ви були досі мені за батька, будьте ж і надалі. Ви взяли Лідку за свою, прийміть тепер нас обох.

— Я вже давно прийняв вас, дай вам, боже, щастя!

З замка народ врешті розійшовся, та в місті й по околишніх дорогах до пізньої ночі не втихав галас: люди веселилися, здобувши жадану волю.

Балтазар Уждян найняв сани; на них поклали Їржика. Лідка сіла коло нього.

Було вже пізно, коли вони приїхали на «Скелю». З великою радістю привітали їх Бартоньова та Ванєк; усім полегшало на серці, коли вони зібралися в своїй старій хаті. І Балтазарове обличчя проясніло.

А вдосвіта перед Находським замком зупинився загін вершників. То були гусари Наундорфського полку.

Такий був початок селянської бурі, що її Марія-Терезія назвала плямою на своїй короні. Як на Находщині, так і повсюди селяни страждали у панському ярмі. Останній «регулятивум» та чутка, ніби пани приховали справжній указ про скасування панщини, збурили й без того неспокійний народ. Ледве гроза трохи втихла на Находщині, як знялася в сусідніх округах — Новомєстській та Опоченській — і ширилась, мов бурхлива пожежа, аж поки не розбурхалась на весь Градецький край. Подекуди вона розгорілася ще грізніш, ніж на Находщині. Селяни збиралися в один потік, силою множили свої лави і йшли од села до села, од гори до гори, зупиняючись на верхів’ях і кидаючи гучні поклики, немов хотіли підняти всю країну на повстання. В панських замках і фільварках тремтіли перед цими розгніваними юрмами, що мали за зброю лиш киї та ломаччя. Бунт розростався, до повсталих приставав усякий набрід, що шукав тільки грабунків, поживи. Не було одностайності, не було ватажка, котрий узяв би в руки розбушовану орду. То була повінь, бистрина, яка чим ширше розливалася з гучним ревом, тим більше тратила силу. Досить було абиякої перепони, щоб хвилі об неї розбилися. А до того повстанська ріка ще й розділилася. Один потік ринув через Подєбрадщину й несподівано скоро виплеснувся під Прагу.

Ця сліпа сила була приречена. Під Прагою душ півтораста селян схопили, з них чотирьох повішено: Йозефа Черного в Лібні, ще одного в Розтоках, третього перед Уєздською брамою, а четвертого — перед Вишеградською.

Не більш пощастило й тим, що пішли через Біджовську округу. В Хлумці була невелика військова залога, котра після недовгого бою, перемігши селян, загнала їх у ставок. Звідси й пішли сумні прислів’я: «Удалося, як хлопам під Хлумцем» і «З греблі та в став».

Небезпека минула; пани, вернувши собі владу, заходилися жорстоко карати своїх підданих. Знову наповнились панські темниці, прибуло роботи гайдукам та дозорцям — роздавати селянам «на сніданок» по п’ятдесят канчуків, «на обід» по двадцять п’ять та стільки ж «на добраніч».

У селянському війську, розбитому під Прагою та Хлумцем, небагато було находських. Ватажки повстання на Находщині ставили собі за мету тільки визволення люду від тяжкого ярма — панщини. А людей, котрих легко було підбити на всякий бешкет, настрашила звістка, що до замка прийшло військо.

Управитель заспокоївся. Військо прийшло — щоправда, трохи запізно, бо угода була підписана і в руках у селян, але все-таки прийшло. І пан директор вирішив, що дотримувати слова перед селянами не треба, бо ж вони, на його думку, допустилися великого злочину перед своїми панами.

Рихетський засмутився, почувши, що прибуло військо. Скоро йому принесли наказ, який він мав оголосити: «Кожного, хто чинитиме опір війську, буде схоплено,