Алоїс Ірасек - Скалаки

«Скалаки» — перша спроба Їрасека в великій прозі. У палітрі художніх засобів молодого письменника ще виразно помітні барви романтизму. Однак у розумінні суспільних проблем, розвитку характерів уже відчутне гостре око реаліста.
Багато подій, зображених чи відбитих у романі,— історичні факти: і воєнна руїна, і страшні грози та зливи, що впали на Чехію влітку 1770 року, і голод після них, і «дванадцятиразова дорожнеча» — цей вислів іще жив у пам’яті народу, коли писався роман,— і чутки про «золотий указ», і врешті саме повстання 1775 року, одно з найбільших і найорганізованіших за всю історію Чехії.

Під лісом на заметеній снігом дорозі спинилися два верхівці. Мела густа віхола, зимний вітер шарпав кінські гриви та хвости, і коні, понуривши голови, щулили очі. Один вершник — той, що їхав ліворуч, — звівшись у стременах, пильно вдивлявся вперед; другий ховався в комір свого широкого плаща. В заметілі важко було щось розгледіти.

Праворуч од подорожніх здіймалося круте узгір’я, на ньому темнів густий ліс, укритий білими сніговими шатами. Ліворуч, край вузенької гірської дороги, сумовито шелестіло на букових кущах іще не облетіле сухе листя. Дорога вела понад глибоким долом; ген за ним знову бовваніли лісисті пагорби. Знизу долинав глухий гук річки, що її бистрої течії ще не скувало морозом. Мертво, тихо було навкруги. Одноманітний гомін води, невидної згори, ще додавав смутку хмурому зимовому дню.

— Шкода видивлятись, ясновельможний пане,— опускаючись у сідло, промовив вершник о ліву руку,— Однаково нічого не побачу. Та я вже здогадуюсь, де це ми: от-от має бути село.

Ясновельможний вилаявся собі під ніс і, сіпнувши за повід, рушив далі, а за ним і його супутник. Коні грузли в пухкому снігу, що налипав їм на ноги. Хвища відразу замітала їхні сліди.

Понад шляхом маячили поодинокі осики та горобини. З їхнього гілля, уздрівши людей, здіймалися ворони й важко летіли геть. Вершники підострожили коней, ті припустили були ристю, та, виморені, зразу ж стишили ходу. Дорога вилася з пагорка вниз, тоді знову на гору, де оббігали виступ смерекового лісу.

— Оселя! — вигукнув вершник, що їхав ліворуч, і квапливо показав рукою туди, де темніли обриси покрівлі, а біля неї — розложисте дерево. Далі виднілася ще одна покрівля.

— Врешті! — озвався другий і, люто стьобнувши свого гнідого, помчав навпростець до оселі. Його супутник подався за ним.

Незабаром вони зупинилися біля двох будівель. Одна вбога хатина, що стояла чолом до вузенької дороги, друга — стодола. Їх з’єднувало кам’яне склепіння воріт. Була то селянська садиба. На солом’яних покрівлях і брамі лежав товстим шаром сніг. До двору не вело ніякої дороги, все позасипало снігом.

Високими заметами подорожні під’їхали до брами. Ворітниць не було. Посеред двору розкинула своє голе гілля стара липа; під нею й спинилися вершники. Той, що був ліворуч, голосно загукав. Валив сніг, у гіллі липи лунало зітхання вітру. Верхівець гукнув іще раз. Одначе на поклик ніхто не озвався, гостинний господар не вийшов із дверей.

— Почекайте, з ласки своєї, у піддашку, ясновельможний пане, поки я розбуджу цих хамів! — мовив той, що гукав.

— Стривай, я їх зараз сам розбуркаю! — Ясновельможний, зіскочивши з коня, кинув повід своєму супутникові, витяг із піхов довгу, вузеньку шпагу й попростував до хати. На його кавалерійських чоботях дзенькали остроги. Копнувши двері ногою, він ступив до темних сіней, насилу намацав хатні двері й увійшов у низеньку похмуру кімнатку. Присмерк тут брав гору над світлом. У хаті не було ні живої душі. Подорожній обтрусив сніг із плаща та лямованого срібним шитвом трикутного капелюха й оглядівся довкола себе. Непобілені рублені стіни задимлені. В кутку велика піч, холодна, немов вік не топлена; при вікні старий стіл на широко розставлених перехрещених ніжках. Посеред хати стояла стара колиска, розмальована дивовижними квітками. На полиці трохи череп’яного посуду; все порожнє.

— Голота! Ледаче поріддя! — сердито буркнув подорожній і, сплюнувши, вийшов геть. У темних сінях він наткнувся ще на якісь двері, що відчинилися від самого дотику. Перед ним був темний хлів.

І звідти не війнуло на нього теплом, не озвалося мукання худоби. В хліві було порожньо й зимно. Подорожній крутнувся й вибіг надвір. Слуга звів на нього очі, немов запитуючи.

— Наволоч! Тут пустка, втекли всі! — уже надворі вигукнув пан.— То доїдемо ми до села чи ні?

— А це, ясновельможний пане, вже, певно, і є село. Ваша правда, розбіглася ця голота. Я вже був ютам,— показуючи на стодолу, відповів слуга.— Як виметено, ні соломинки ніде. Кинули господарство!

Потім підсадив у сідло пана, що вже вкинув у піхви шпагу, й сам скочив на свого вороного.

— Дарма! Не тут, то далі пощастить,— додав він іще.

Подорожні виїхали з двору. Та й тоді ніхто не вийшов із криївки, куди, може, сховався був, забачивши озброєних вершників; ніхто не подивився із вдоволеною усмішкою їм услід. Знову зірвався вітер і замів