Алоїс Ірасек - Скалаки

снігом свіжі кінські сліди. Тихо було на подвір’ї і в хаті. Але та мертва тиша промовляла, вона кричала! Хлібороб із усією своєю сім’єю покинув оселю, в якій, уродився, в якій жив його рід із діда-прадіда. Рідну хату зробили йому в’язницею, батьківський лан — катівнею. Під свист нагая мусив він працювати на чужому полі, а заплату мав — різки та диби. Пани ссали з нього кров і бенкетували за його піт. А до всього цього ще й налітали сараною то цісарські жовніри, то грабіжники-пруссаки, обдирали чеські села, знущалися з людей. Ще не загоїлися тяжкі сліди війн минулих, як настали страхіття Семилітньої війни[2]. Не лишилося в селян нічого, опріч голих стін, та й ті здебільшого попалило військо. А за ті стіни доводилося ще й податок платити. І люди кидали домівки. От вам і «ледаче поріддя»...

Подорожні справді були в селі, але в селі сплюндрованому. Про це свідчили високі чорні комини, що стриміли з-під снігу, та купи горілих колод у заметах. Ще не од’їхавши й ста кроків од першої садиби, верхівці побачили три таких згарища.

Вже смеркало.

— Ну вже ж і дорогу ти знайшов! — гостро мовив вершник, що їхав о праву руку, до свого супутника.— Де ж ми ночуватимемо? Чи не в тому холодному барлозі?

— Ясновельможний пане, ми ще неодмінно натрапимо на залюднену оселю. З ласки вашої, не всі ж покидали свої обійстя.

Пан угорнувся в плащ із головою. Мороз на ніч міцнішав, вітер став дошкульніший, бо віяв тепер просто в обличчя подорожнім. Дорога збігала на пагорок. У присмерку зимового вечора не блимав ніде ні один червоний вогник, що закликав би їх до теплої хати.

За кілька хвилин пан сердито буркнув:

— Завертай!

І спинив коня. Він утратив надію знайти якесь житло. Морозна ніч у дорозі зовсім не вабила його, й він вирішив вернутись — заночувати в покинутій хаті. Та нараз його слуга рвучко повернув голову наліво, нахилився вперед і прислухався.

У вечірній тиші залунав урочистий спів. Чути було жіночий голос і дитячий альт. Їм, здавалося, вторували глухуваті, низькі звуки чоловічого голосу. Слів не можна було розібрати. Звівши очі вгору, подорожні побачили на високому горбі кілька старих дерев, що здіймали верховіття до сивих хмар.

— Гайда туди! Там співають! — І пан погнав свого гнідого на пагорб. Слуга помчав за ним услід.

Неподалік від дерев верхівці спинили коней. За деревами показалася оселя, схожа на ту, до якої вони щойно заїжджали: хата й стодола, з’єднані аркою брами. Перед двором росло кілька лип. Хатина була стара, похила. У вікнах не світилося. Невеселе житло! Та все ж там хтось співав... За замкненими ворітьми несамовито загавкав собака. Не довго думаючи, верхівці рушили до брами. Слуга щосили затарабанив у ворота.

2. Відплата за притулок

Спів замовк. Собака заметався по двору й загавкав ще лютіше. Слуга знову загупав у ворота й гукнув:

— Одчиняйте!

— Хто там? — озвалося раптом у дворі.

— Одчиняй, хаме, іще питаєш! — грубим, владним тоном крикнув слуга. Допіру з паном він улесливо розмовляв по-німецьки, а тепер, заговоривши по-чеськи, дав волю своєму роздратуванню.

Зарипіли, відчиняючись, ворота. Вершники в’їхали у двір. Слуга притьмом зіскочив з коня і, притримуючи пайового гнідка, загорлав на старого, згорбленого селянина, що саме силкувався втихомирити злющого кудлатого пса:

— Куди тут у вас до світлиці? Та коней у стайню заведи!

Молодий пан тупцював у снігу, йому не терпілося до теплої хати.

— Заведи коней, живо! Ти що, сам тут? Нема кому нас до світлиці провести?

Старий обернувся і, побачивши на порозі малого хлопця, якого досі ніхто не завважив, покликав його.

— Проведи милостивих панів у світлицю, засвіти там, та й мені до стайні світло принесеш.

Слуга попросив пана, щоб той сам ішов за хлопцем до хати, бо йому треба ще коней доглянути, і, взявши за вуздечку панового огиря, повів його за дідом до хліва, що був через сіни од світлиці. За хвилину в сіни вийшов хлопець, несучи в руці запалену соснову скіпку. Полум’я її осяяло темний хлів і двох чоловіків, що чекали з кіньми біля дверей. Господар обережно завів до хліва виморених рисаків, поприв’язував і почав розсідлувати. Слуга ясновельможного пана наглядав за ним. Хлопець, застромивши скіпку до щілини в рубленій стіні, цікаво позирав на чужого чоловіка в темному плащі, на коней, сідла та блискучу, ковану сріблом збрую. Він стояв босий, на чоло йому спадали темні кучері, з-під яких вогниками блищали очі. Личко мав худе, смагляве, вбраний був у саму сорочку з цупкого полотна та витерті шкіряні штанці.