Алоїс Ірасек - Скалаки

а в разі потреби й заколото чи застрелено на місці».

— Ой, біда... Тепер поставлять у нас жовнірів по селах! — зітхнув він. Дружина в тривозі зачала просити його, щоб він утікав, бо пани його, напевне, без кари не залишать.

— І не подумаю,— відповів одважний війт. — Ніякого беззаконня я не чинив, грамота у мене в руках. Вони, певне, просто бояться дальшої колотнечі. Але Уждянові тут лишатися небезпечно: він же їм оконома застрелив, цього йому не подарують. Піду на «Скелю».

13. Salva guardia в останньому бою

Балтазар глибоко замислився, взнавши, що до замка прибули гусари. Коли війт оголосив йому наказ, старий драгун вилаявся:

— Отак-то вони дотримують слова!

Їржикові й Лідці він не сказав нічого.

Рана молодого Скалака була досить небезпечна: тут ізнову придався досвід старої Бартоньової. Онука її дбайливо доглядала свого нареченого, сиділа біля нього ночами, сповнена тривоги й ніжності. Як і давніше, похмурими зимовими днями й довгими вечорами читала слабому братську біблію. Підсідав до них і господар, як перше, однак видно було, що він не чує Лідчиного читання: неспокійні думи обсідали його. Чутки про бурю, яка розбуялася в краї, доходили й на «Скелю».

Невдовзі завітав до них якось над обід Рихетський. Усі радо привітали його, тільки Балтазар здогадався, що ртинський війт прийшов неспроста. У коморі Нівлт поділився з господарем своїми побоюваннями.

— Вам не простять, і Їржикові теж ні. Мусите рятуватись.

— Але ж куди? Та ще з пораненим?

— Пане-брате, тут ідеться про голову!

Балтазар, подумавши трохи, відповів:

— Ваша правда... Спасибі вам, що не забули про мене. Я й сам побоювався, але не думав, щоб так зле обернулось діло. Адже ж він перший стріляв, я тільки боронився...

— На це ніхто не зважить; скажуть, забив умисне, та й усе.

— Та мені про себе байдуже, от дівчини та парубка шкода...

— Та невже ж вам хочеться, щоб ваша сива голова гойдалася на шибениці?

— На шибениці...— буркнув драгун.

Коли Рихетський попрощався, господар трохи провів його.

— А ви й самі побереглися б, Нівлте, вам теж не подарують.

— За мене не турбуйтеся, рятуйте себе. Бувайте здорові.

— Щасти вам боже. Вітайте там ваших та сусідів.

Вони міцно стисли один одному руку. Не знали, що це востаннє...

Задуманий вернувся Балтазар додому. Сіли обідати; чекали тільки Ванєка, що поліз на горище скинути сіна. Раптом на сходах почулись його кроки, незвичайно квапливі. Балтазар вибіг у сіни.

— Господарю,— швидко мовив Ванєк,— гусари їдуть. Певне, до нас. Я з горища у віконечко побачив, уже під горою.

— Під горою? А скільки їх? — поквапно перепитав господар.

— Не добрав як слід. Душ шість.

— Біжи витягай сани, запрягай Медушку та Ворону, живо! — рішуче, громовим голосом звелів Балтазар. Де й поділася задума з його обличчя: проворно, мов юнак, вбіг він у хату.

— Лідко! Вбирайся, треба тікати. Винеси повстину й кожух для Їржика, він поїде з нами. Вартонько, вберись і ти, та скоренько!

Дівчина зблідла. Від ляку вона не могла з місця зрушити.

— Роби, що кажуть, не питай! — крикнув Уждян.

Лідка машинально послухалася.

— Що там скоїлось, дядьку Балтазаре? — озвався здивований Їржик.

— Гусари їдуть, хочуть нас схопити,— відповів Балтазар, надягаючи плащ. Потім припнув шаблю і набив обидва пістолі.

Вартонька зовсім очманіла від страху.

— Мати божа! — голосила вона.— Що ж це буде!

— Вбирайся! — гримнув на неї Балтазар. Він знову був вояком, командував.

Лідка, почувши, що їм загрожує, зразу подолала свій ляк. Їржика й дядечка мали схопити, забрати! Де й узялася снага в дівчини: вона вмить одяглася сама, тоді помогла вбратися бабусі.

— Лідушко, біблію візьми! — нагадав Їржик. Дівчина винесла книгу. Надворі вже чекав Ванєк.

— А, бодай йому з тією раною... І помогти вам не можу,— бідкався Їржик.

— Зіпрись на мене, о, отак...— Уждян вивів його й посадив на сани. Бартоньову вмостили біля нього.

— Ти, Ванєку, втечи та сховайся де-небудь, бо сани вже повні.