Алоїс Ірасек - Скалаки

не дав. Він запропонував накласти грошову пеню, на що погодились і всі. Потім обрано було депутацію до замка. На чолі її став Рихетський. Старий драгун також був поміж тими, що мали провадити переговори з управителем. На їхню вимогу їх впустили до замка. Лашек, відчиняючи, низенько вклонявся «панам хліборобам». Їржика серед них не було: рана та втрата крові нарешті звалили його. Вже біля самого Находа він мало не впав з коня; Салакварда, побачивши те, разом з іншими одніс юнака до найближчого дому, де його поклали на ліжко. Опритомнівши, він умовив Балтазара йти в замок, хоч старий хотів лишитися біля нього.

Управитель прийняв депутацію вельми ласкаво, однак заприсягся, що указу, якого вони вимагають, у замку нема і що такий взагалі не надходив; охоче відчинив шафу й подав книгу з указами. Рихетський довго переглядав її, але нічого не знайшов. Тоді Балтазар витяг князевого листа.

— Якщо указу нема, напишіть нам грамоту самі, от вам повноваження від князя.

Рихетський теж вийняв свій папір і прочитав проект угоди, яку мав підписати управитель. Той ужахнувся й став викручуватись та відмагатися, що, мовляв, сам не може цього зробити. Уждян тицькав йому під носа князів лист, та управитель усе одно не погоджувався. Селяни стали погрожувати, хотіли вже були йти, однак він, затримавши їх, почав торгуватись. Терпляче пояснював, що вони вимагають забагато, що від цього буде великий збиток панові. Нарешті почав просити, щоб ця угода була чинною тільки до прибуття королівської комісії. Рихетський, подумавши, вийшов зі своїми товаришами за двері порадитись.

— Щодо того указу, то я їм не вірю,— мовив один із війтів.— Певно, добре сховали.

— У Полицькому кляшторі теж його не віддали, сказали, нібито не одержували.

— А що то за комісія?

— Від цісарського двору; там на нашу руч стоять, тож не підуть проти нас. Пани муситимуть піддатись.

— А муситимуть, от побачите!

— Але що нам на це там скажуть? — спитав один, показуючи надвір, звідки долітав гомін натовпу.

— А ми їм розтлумачимо.

— Тільки спершу тут умовимося достотно, — сказав Рихетський.

Так і зробили. Управитель руками й ногами опирався повному скасуванню панщини. Сперечалися довго. Якби не розважливий Рихетський, то управителя, напевне, були б відлупцювали, зіпсувавши всі переговори. Але Нівлт зумів угамувати всіх, навіть Балтазара.

— Напишемо поки що угоду, а тоді прочитаємо всім людям та й побачимо, як вона їм здасться.

Незабаром депутація вийшла з замка, і Рихетський, ставши на узвишші, почав промовляти до народу. Ознаймив, що універсалу з золотим підписом вони не знайшли, як не перешукували скрізь, та що його й взагалі годі знайти, бо такого указу буцім і не видавалося зовсім. Нагадав, що князь і управитель заприсяглись на тому.

— Указ! Указ! — кричали люди.— Дурять нас! Де указ?

Та Рихетський говорив далі; запропонувавши замість цісарського указу вимогти князівську грамоту, розгорнув свій папір і почав читати на весь голос:

— «Канцелярія Находського замка цим писемно сповіщає все поспільство Ртинської сільської громади, що віднині аж до прибуття цісарсько-королівської комісії жоден панщинний підданець не мусить одробляти ніяких повинностей, опріч одного дня на місяць одною парою коней та ще шести днів пішої панщини на рік із кожного двору, а халупник без землі має відробляти два дні. Так само й стягнення всіх виплат припиняється аж до прибуття повноважної цісарсько-королівської комісії, й господарська канцелярія про ті виплати нагадувати не буде. В разі ж поспільство буде уважати себе ще в чому покривдженим, то хай спишуть свою скаргу на папір і подадуть панові, аби можна було те владнати за обопільною згодою. Писано в замку Находському року 1775-го...»

Люди сприйняли прочитане по-різному. Багато хто не вірив, вимагав указу, хоча така угода давала їм майже все, чого вони хотіли. Годі було й порівнювати ці повинності з тим тягарем, що гнітив селян досі! Рихетський радив погоджуватись. Полохливіші, ті, що прийшли сюди з примусу, голосно підтакували йому, а за ними й інші.

— Беріть, що дають! — кричали,— А то покличуть військо та розженуть усіх!

Багатьом хотілося іще того та іншого. Радіючи нагоді зігнати оскому на панах урядовцях, люди вимагали, щоб декого з них прогнали зі служби. Та нарешті більшість пристала на ту угоду, що її зачитав Рихетський.

— Кожна громада дістане таку грамоту! — оголосив він і, зійшовши вниз, рушив із усією депутацією до канцелярії, де й було написано грамоти для всіх сіл. Грізна хмара розходилася, з облич зникав гнів, стихли грозьби та прокльони, чути було лиш веселий гомін та радісні покрики.

— Хай нам утрату відшкодують! За дорогу! — гукнув хтось у натовпі. Люди зразу підхопили те слово: — За дорогу! За дорогу!

Управитель і на це погодився. Викотили барила з пивом і горілкою, й почався буйний бенкет.

— Воля!

— Минулася панщина!

— Як і не було! То вже пусте, що лишилося!

— Ух-ха! Ой Рихетський, куме Рихетський, дай вам, боже, здоров’я! — І селяни, обступивши одважного ртинського війта, тягли до нього