Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

султанського намісника публічно задушили мотузком на мосту, що й донині з'єднує замок і місто, а тіло кинули у р. Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя спадкоємця славетного Богдана.

Війна берегів: Тетеря і Брюховецький

Скликана в Чигирині після зречення Юрія Хмельницького козацька рада правобережних полків у січні 1663 р. обрала гетьманом Павла Тетерю. Напередодні революції Павло служив канцеляристом у Володимирі, а відразу після її початку став переяславським полковим писарем. Аж до смерті Хмельницького лишався одним з його найдовіреніших послів у особливо делікатних і важливих справах; помираючи, Богдан вказував старшині на свого улюбленця, вже переяславського полковника, як на можливого претендента на булаву. За гетьманування Виговського Тетеря був генеральним писарем (як керівник дипломатичних служб Війська Запорозького, власне він готував текст затвердженого в Гадячі трактату); при юному Хмельниченкові виконував функції головного радника. Як і люди його кола, новий гетьман пов'язував майбутнє Козацької держави не з Москвою (яку зблизька знав, неодноразово відвідавши в ролі посла), а з Варшавою, і немає нічого дивного, що сакраментальну дилему орієнтацій пробував розв'язати звичним правом шаблі, підкріпленої допомогою союзників – поляків і татар.

Доки Правобережжя міняло гетьмана, Задніпров'я теж струснули драматичні події, пов'язані з булавою. Навесні 1662 р. у Козельці гетьманом був обраний полтавський полковник Яким Сомко, дядько і опонент Юрася. Однак цей вибір задовольнив не всіх. Ніжинський полковник Василь Золотаренко, Сомків свояк, сам приміряючись до булави, застосовує уже випробувану зброю – пише донос на суперника у Москву; Сомко, своєю чергою, відповідає тим же. Звідти на обох як на родичів Хмельниченка поглядали з недовірою і вибір Козелецької ради визнати не квапилися, мотивуючи це відсутністю на ній царського представника й тим, що обрання відбулося не на повній раді без совіту всього Війська Запорозького.

Доки обидва полковники змагалися, хто вірніший царю, на поверхню політичного життя виринула ще одна фігура. Іван Брюховецький (1623–1668), колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні запорожців – нелюбові до старшини-дуків. Разом з загоном січовиків у вересні 1662 р. він приїздить до князя Григорія Ромодановського, нібито прямуючи на козацьку раду, що скликалася для "законного" вручення булави. Кількатижневе перебування в ставці московського воєводи не минуло дарма: демонструючи підкреслену лояльність, Брюховецький настільки увійшов у довіру до князя, що той рекомендував його цареві як найбільш відданого претендента на гетьманство. Запорозька ж агітація проти старшини, поширюючи думку, ніби Брюховецький як людина з Січі є захисником інтересів черні, привернула на його бік рядову козацьку масу.

За такого розкладу настроїв сценарій виборів ставав уже справою московської дипломатичної техніки. Наприкінці червня 1663 р. в полі під Ніжином була скликана чорна рада, на яку з'явилося понад 40 тис. козаків. Обидві партії – Брюховецького і Сомка-Золотаренка (ці двоє запізно взялися миритися) – прибули туди в повному озброєнні, а царський уповноважений князь Великоґаґін про всяк випадок оточив Ніжин військом. Серед бурхливих сутичок і галасу, що не вщухали три дні, чернь проголосила Брюховецького гетьманом, а Сомка та його прихильників Великоґаґін під претекстом захисту їхнього життя ув'язнив у Ніжинському замку. Наприкінці вересня обидва разом з кількома полковниками були за поданням Брюховецького страчені як зрадники царя, а ще близько 50 осіб вислано на Сибір. Тоді ж за погодженням з Москвою був повністю замінений апарат влади. Передавши полковницькі уряди своїм прибічникам, передовсім людям, що вийшли разом з ним із Запоріжжя, Брюховецький здійснив своєрідний переворот, ще дужче зміцнивши промосковську орієнтацію Лівобережжя, густо замішану на соціальній демагогії.

Павло Тетеря тим часом намагався привести до покори Полтавщину, але в його власних тилах вибухнули бунти: на Київщині антигетьманський рух очолив якийсь Сулимка, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь проголосив себе (втім, на досить короткий час) підданим московського царя. Впродовж літа 1664 – весни 1665 рр. правобережні регіони Козацької держави перетворилися на арену жорстокої, безглуздої і хаотичної війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони Івана Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Павла Тетері, підсилені татарами і польським корпусом. Жоден з гетьманів не досягнув перемоги у війні берегів, а дрібні сутички, що точилися по всьому Правобережжю, мало впливаючи на стратегічний розклад сил, виснажували змучений народ і сіяли деморалізацію та анархію. Коли навесні 1665 р. польські війська вийшли додому, Тетеря зрозумів, що його позиція безнадійна. Покинувши Чигирин, він певний час резидував у Брацлаві, а в середині квітня, зазнавши поразки від ватажка уманської козацької голоти Василя Дрозденка, утік до Польщі. На козацьку територію Тетеря більше ніколи не повертався, доживаючи віку на Волині у містечку Колках як шляхтич-землевласник.

Однак довіру козацтва втратив не лише Тетеря. Серед задніпрянців не менш стрімко падала популярність Брюховецького. І коли Тетеря вирішив свої проблеми самоусуненням, то лівобережний гетьман почав шукати опори серед тих, хто підніс його до влади. Восени 1665 р. він перший серед гетьманів з почтом у 500 чоловік виїжджає на поклін до царя. У Москві його зустріли ласкаво і обдарували щедро, ба – навіть оженили на княжні Дарії Ісканській з роду Долгоруких, пожалувавши титулом боярина (полковникам із супроводу Брюховецького теж були подаровані маєтки і титули дворян). Водночас гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності. Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті, що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема, Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а також прибутки з торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).

На початку 1666 р. на території лівобережних полків з'явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.

Андрусівське розполовинення

Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем