Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

горопашний друг потроху засинав, обійнявши Бернарду. Голова Ферміна схилилася на один бік, він блаженно всміхався, і з краєчка його рота на груди капала слина. Бернарда голосно хропла.

— Я таки сподіваюся, що цей виявиться чесним хлопцем, — пробурмотів Барсело.

— Фермін — чудова людина, — сказав я.

— Мабуть, бо не схоже, щоб він завоював її серце своєю красою. Ну, ходімо.

Ми вимкнули світло й тихо покинули кімнату, зачинивши двері й залишивши двох закоханих в обіймах сну. Мені здалося, що я побачив перше слабке ранкове світло у вікнах галереї в кінці коридору.

— Припустімо, що я скажу «ні», — почав я стиха. — Припустімо, я попрошу вас усе забути.

Барсело посміхнувся.

— Запізно, Даніелю. Краще б ти продав мені книжку кілька років тому, коли мав таку нагоду.

Уже здійнялася ранкова зоря, коли я повернувся додому, прочвалавши в цьому недоречному чужому костюмі вздовж кількох пурпурових від світанкового сонця вулиць. Батько спав у фотелі в їдальні; ноги його були огорнуті ковдрою, на колінах лежала відкрита улюблена книжка — «Кандид» Вольтера; батько перечитував «Кандида» кілька разів на рік, і лише тоді я мав нагоду чути його щирий сміх. Я глянув на батька: волосся посивіло, порідшало, шкіра на вилицях почала обвисати... Я дивився на цього чоловіка, якого колись уважав майже непереможним; тепер він здавався мені напрочуд слабким, переможеним, сам не відаючи про це. Певно, ми обоє були переможені.

Я нахилився, щоб укрити його ковдрою, яку він уже багато років як обіцяв віддати до якогось благодійного закладу, й поцілував його в чоло — так, наче мій поцілунок міг захистити його від невидимих загроз, так, ніби я вірив, що цим поцілунком можу ошукати час і переконати його повернутися вспак, щоб до нас знову прийшли наші кращі дні, краще життя.

34

Майже весь ранок я провів, куняючи в задній кімнаті та викликаючи в уяві образ Беа. Уявляв собі її шкіру під моїми долонями; мені здавалося, що я майже відчуваю її солодкий подих... Я з картографічною точністю пригадував контури її тіла, блиск своєї слини на її губах і на тій смузі світлого, майже прозорого волосся, яка спускалася до низу живота й яку мій приятель Фермін у своїх імпровізованих лекціях із технічного забезпечення сексу полюбляв називати «стежинкою до Хересу».

Укотре подивившись на годинник, я із жахом зрозумів, що мають пройти ще кілька годин, перш ніж я побачу Беа, зможу торкнутися її. Я хотів був розібрати накладні за місяць, але шелест паперів нагадував мені шелест білизни, що спадала з білих стегон панни Беатріс Аґілар, сестри мого шкільного друга.

— Даніелю, ти витаєш у хмарах. Із тобою все гаразд? Це через Ферміна? — запитав батько.

Я кивнув, присоромлений. Мій найкращий друг кілька годин тому втратив кілька ребер, щоб урятувати мою шкуру, а я тут думаю про застібку бюстгальтера.

— Слова диявола...

Я підвів очі — він був тут. Фермін Ромеро де Торрес власною персоною, вдягнений у свій парадний костюм, у позі, знаній мені як мої власні п’ять пальців. Він увійшов крізь парадні двері з посмішкою переможця й свіжою червоною гвоздикою на лацкані.

— А ти що тут робиш? Тобі ж потрібен відпочинок?

— Відпочинок сам про себе подбає. Я людина дії. Якщо мене тут не буде, ви двоє не продасте навіть катехізису.

Нехтуючи порадами лікаря, Фермін прийшов до книгарні, сповнений рішучості знов стати до роботи! Його обличчя було вкрите синцями; він трохи накульгував і пересувався, як зламана лялька.

— На Бога, Ферміне, негайно йди та лягай! — наказав мій наляканий батько.

— Не хочу й чути. Статистика доводить, що у власному ліжку помирає більше людей, ніж у шанцях.

Усі наші протести не бралися до уваги. Через певний час батько поступився, бо щось у Фермінових очах говорило: навіть якщо кістки нестерпно болять, перебувати на самоті в пансіоні йому нестерпно.

— Добре, але якщо побачу, що ти підіймаєш щось важче за олівець, я тобі покажу!..

— Слухаю, пане! І пальцем не ворухну, слово честі.

Натягнувши свій синій комбінезон, Фермін озброївся ганчіркою та пляшкою зі спиртовим розчином. Він став за прилавок, збираючись витерти поверхні й корінці п’ятнадцятьох подержаних книжок, що прибули сьогодні вранці. Усе це були примірники книжки під назвою «Трикутний капелюх. Історія Ополчення в александрійських віршах», яка користувалася великим попитом; про автора твору, молодого Фульхенсіо Капона, критики в усій країні відгукувалися як про людину обдаровану. Узявшись до роботи, Фермін раз у раз кидав на мене погляди, підморгуючи, немов той підступний диявол.

— У тебе вуха червоні, як помідори, Даніелю.

— Це, либонь, через те, що ти кажеш багато дурниць.

— Або через страх, що опанував тебе. Коли в тебе зустріч із нею?

— Не твоє діло.

— Кепсько, кепсько. Ти часом не їв гострих страв? Гострі страви — це смерть: вони розширюють кровоносні судини.

— Відчепися.

То був довгий, сумний день.

Потяг метро залишив мене на початку проспекту Тібідабо. Наближався вечір. Я помітив блакитний трамвайчик, який рухався крізь ліловий туман. Вирішив не чекати — пішов пішки. Незабаром показалися обриси «Янгола Імли».

Витягнувши ключа, що його дала мені Беа, я відчинив хвіртку. Зробив крок уперед, залишаючи двері прикритими: на чуже око вони б здалися зачиненими, але Беа могла їх відчинити. Я навмисно приїхав раніше. Знав, що Беа не буде ще десь півгодини, може, хвилин сорок п’ять. Мені хотілося на самоті відчути цей будинок, обстежити його, поки Беа не приїхала й не підкорила його собі.

Я зупинився біля фонтана, подивився на руку янгола, що здіймалася з-під води, яскраво-червоної від призахідного сонця. Перст обвинувачення здавався гострим, як кинджал. Я наблизився до краю басейну. Ліпне обличчя без очей та без душі тремтіло під водою.

Зійшов угору широкими сходами, що вели до вхідних дверей. Двері були прочинені. Я відчув напад тривоги: ідучи звідси тієї ночі, я зачиняв їх!.. Уважно обстежив замок — наче неушкоджений. Я дійшов висновку, що, мабуть, таки забув їх зачинити минулого разу.

М’яко штовхнув двері всередину й відчув, як подих будинку лоскоче моє обличчя. Запах горілого дерева, вологи й мертвих квітів. Я витяг коробку із сірниками, що взяв із книгарні, став навколішки й запалив першу зі свічок, які лишила Беа. Кружальце мідного світла визволило танцюючі тіні на стінах, укритих краплинами вологи, на осілій стелі й ветхих дверях.

Я запалив другу