Люко Дашвар - Покров

шановні спадкоємці, бо у нас був випадок, коли спадок призначався двом, а законно претендувала на нього, здається, двадцять одна особа, — відповів Стороженко. — А вас лише двоє.

— Може, прокляття допомогло? — усміхнувся спокійний.

— Ми констатуємо факт, — продовжив Стороженко. — Спадкоємців двоє, причому не двоє на одній лінії, а по одному на кожній. Тож сміливо ділимо спадок навпіл. І ви… — звернувся до Ярка й Мар’яни, розвів руками, — продовжуєте мріяти про нього аж доти, доки не знайдете пари, не повінчаєтеся, як просить сердешна Перпетуя. Отоді отримаєте по одній п’ятій частині спадку.

— Скільки це? — не втрималася Мар’яна.

— «Банк Монреаля» вже надав нам деякі розрахунки, — Пітер гортав папери, знайшов потрібний. — У скрині п’ятсот сорок дві золоті монети різної ваги й номіналу. Їх розділять за вагою, кожен зі спадкоємців після виконання першого пункту вимог зможе отримати приблизно п’ятдесят чотири монети. Крім того, і це основне, в грошовому вимірі після виконання першого пункту вимог кожен спадкоємець отримає приблизно десяту частину відсотків, які накопичилися за сто тридцять років. У банку поки йде повний перерахунок, але відсотки сягнули трьохсот відсотків від вартості спадку.

— Мільйони? — спитала Мар’яна.

— Мільйони, — кивнув Пітер.

— Основну ж частину спадку кожен отримає після того, як матиме дитину в законному церковному шлюбі, - продовжив Стороженко. — І, слава Богу, нашій трепетній Перпетуї не спало на думку тут виставити ще низку додаткових умов. Наприклад, про досягнення дитиною певного віку чи, наприклад, її стать. Добре, що не виділила рік вам на таку делікатну справу. Нормальний заповіт, повірте мені. Без викрутасів!

— Мені все зрозуміло, — Мар’яна зажурилася при згадці про дитину. Спробувала підтримати себе оптимістичними думками про репродуктологію, альтернативні методи, навіть підкуп чи всиновлення.

— А ви, пане Раєвський… — Стороженко підійшов до Ярка, побачив розстібнутий ґудзик на його сорочці, застібнув, усміхнувся. — Ви мовчали увесь час. Розумію… Надто багато приголомшливої інформації для одного дня. Пані Озерова встигла познайомитися з посланням Перпетуї раніше, їй легше, а ви…

— Мені все зрозуміло, — відповів Ярко.

Перестрілись очима. Ярко дивився на Мар’яну ошелешено й здивовано.

— Отже, на сьогодні все? Побігли наречених собі шукати? — зухвало запитала Мар’яна Стороженка. Підвелася.

— Ні, ні! Тепер маємо письмово зафіксувати вашу згоду з вимогами нашої шановної Перпетуї. Зараз ми підготуємо документи…

— Я не згоден, — Ярко підвівся, знизав плечима. — Вибачте, — пішов до дверей.

У Мар’яни щелепа відвалилася, та впоралася — ніхто не помітив, — вигукнула Яркові услід:

— Дякую, братику!

За Ярком біг Стороженко:

— Не поспішайте, не робіть дурниць, юначе! Ваш підпис лише засвідчує, що ви все ще у грі. Ну, не вийде за рік… Що ви втрачаєте? Нічого. А якщо ви зараз відмовитеся, назад ходу не буде.

— Вибачте, — Ярко винувато усміхнувся й вийшов із кабінету.

Розгублений Стороженко глянув на Мар’яну.

— Несподівано, але… вітаю. Ви лишилися єдиною спадкоємицею, — насупився, глянув на співробітників. — Може, хлопець хворий? У нас є інформація щодо його осудності? Хтось перевіряв, чи не лікувався він у психіатра?

— Шеф, його хвороба — неповага до свого роду, — іронічно відзначив рухливий співробітник ін’юрколегії.

— Думаю, у нього просто інші життєві принципи, — сумно зауважив Пітер.

— Якщо вдуматися, дурнішого способу стимулювати процес дітонародження я не пам’ятаю, — сказав спокійний.

— Невже? — здивувався Стороженко. — А як на мене, то все логічно: гроші молодій сім’ї потрібні завжди. Правда ж, пані Озерова?

— Може, почнімо оформлювати документи? — спитала Мар’яна. — Я вже втомилася… — додала й чомусь відчула себе останнім лайном.

Розділ 11

Неможливе

Пітер наче відчував: Мар’яні кішки на душі шкребуть, — опікав делікатно, шляхетно. Жодного разу не нагадав, як узимку пробудив дівчину на Майдані вдосвіта, прошепотів: «Ти запала мені в серце»: поклав мрію в глуху скриню, зачинив, сховав у найдальший куток. А Мар’яна все уважніше придивлялася до чемного освіченого земляка з громадянством Канади. Теж варіант. «Мусь, ти чьо… Варіант — супер!» — сказала би Поля. Мар’яна з Пітером зустрічалися щодня — будь- який рух у спадковій справі вимагав документальних підтверджень. Пітер допомагав розібратися з юридичним крутійством, проводжав до рогу, завжди пропонував альтернативу:

— Викликати тобі таксі чи прогуляємося?

Усе частіше Мар’яна просила:

— Прогуляймося.

Тинялися київськими вулицями, тягнули одне одного до улюблених місць, бо обоє тут народилися, виросли…

— Ти давно переїхав? — цікавилася Мар’яна.

— Після сьомого класу, так що спогадів лишилося немало.

— А з приводу повернення в Україну… Жартував?

— Ні.

— А сім’я?

— Дружина пішла до іншого. Забрала синів.

— Вибач, чому? Не відповідай, якщо болить.

— Уже вилікувався, — Пітер знизував плечима. — Чому пішла? Не знаю. Мені взагалі дуже важко зрозуміти мотиви жінок. От ти…

— Ага… Я!

— Невже не помічала, наскільки Хотинський холодна і прагматична людина?

— У мене були на нього плани, — признавалася Мар’яна. — Тобі важко зрозуміти… Ти здобув гарну освіту, маєш бізнес. А тут… Якщо ти залишишся для того, аби освіжити світлі спогади десяти-дванадцятирічного хлопчика, на тебе чекає неймовірне розчарування.

— Я — реаліст.

— Справді? А мені здавалося, романтик.

— Чоловіки змінюються, коли поряд… — Пітер замовкав, та одного разу дружньо цьомнув Мар’яну в щоку, додав: — …близька людина.

Знітилася, спитала в лоба:

— Ти кохаєш мене?

Саме сиділи на відкритому майданчику кав’ярні на Подолі. Пітер відставив кухоль із пивом, кивнув — так.

— Тоді… - Мар’яна дивилася Пітерові в очі. — Пропоную тобі свою руку і серце.

Пітер усміхнувся сумно.

— Поспішаєш виконати умови Перпетуї?

— Дуже поспішаю!

— Чесно…

— Хіба погано? Я тобі не байдужа, ти мені — справжній друг. Так поможи, Пітере! Польці точно захмарну заставу суд визначить, я ж маю її викупити! Більше нема кому! Я тільки заради цього…

— Мар’яно, я, звісно, тебе розумію, але… Якби ще йшлося про те, щоби забігти до рагсу, розписатися… Але — вінчання! Перед Богом присягтися одне одному у вірності… Як ти собі це уявляєш?…

— Дідько, вінчання! Вибач, забула, що треба повінчатися. Проїхали.

— Зачекай… — Пітер задумався. — А давай так… Дійсно, розпишемося. А чи просто житимемо разом. Для заповіту те — що є, що нема. А ти придивишся до мене… Подумаєш і, можливо, справді захочеш щиро й назавжди присягнути мені у вірності.

— А просто заради мене збрехати в церкві — слабо? — роздратувалася Мар’яна.

— Ти вимагаєш неможливого, — відповів Пітер. — Вибач.

— Ти просто ніколи не жив у злиднях! — розсердилася Мар’яна.

— Річ не в тім. Цінності різні.

— Я і не збиралася на ті гроші брюликів накупити. Мені є кому помагати. Батькам, бабці, Полі… Куди оком не кинь — усюди біда. Асфальт до Дорошівки прокладу, газ, може. Чи вітряки поставлю, там вітри, знаєш, які сильні… Є куди гроші витратити.

— Ярослав Раєвський, здається, теж не з міліонерів, але відмовився