Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">Куди, гадаю, вів їх зір щасливий.

22 Холодний вітер, що летить з низьких

Зимових хмар чи зримий, чи незримий,

Той залічив би до найменш прудких,

25 Хто б глянув, як гірляндами стрімкими

Летючі світла кидали танки,

Що почались, де линуть серафими.

28 Між духами, яких неслись полки,

Бриніла так «Осанна!», що я досі

Бажаю знов почути звук палкий.

31 Один наблизивсь чемно, як велося,

Промовив: «Радо зробить наш загал

Усе для тебе, що б не довелося.

34 Ми кружимося стежками Начал,

У тому ж крузі, крутені, потребі,

Що ти про них казав під гул похвал:

37 «Ви, хто думками водить в третім небі…»

Зупинимось, любові повні, ми,

Якщо приємний спочив наш для тебе».

40 Звів погляд я поштивий і німий

На владарку і з поглядом зіткнувся,

Що влив би певність у людські уми,

43 Й до світла я привітного звернувся,

І на моїх словах: «Скажіть, хто ви?» —

Од хвилювання голос мій здригнувся.

46 Який же спалах радості новий

Я вздрів, коли ще сяйво приєдналось

До сяйва круг святої голови!

49 Спахнувши, він сказав: «Мені дісталось

Недовго жить, а не взяла б земля,

То зла, що сталося, тоді б не сталось.

52 Мене відрада світла затуля

Від тебе, наче кокон величавий,

В шовку якого спить черв’як-маля.

55 Мене любив ти і не без підстави;

Якби не вмер я, міг тобі зложить

Не листя б – інше щось, гідніше слави.

58 Мене ждав лівий берег, де біжить,

У себе Соргу увібравши, Рона, —

Коли ж він зможе підо мною жить!

61 Так само й ріг Авзонський, де Катона,

Гаета й Барі повняться снаги,

А Тронто й Верде обійма корона.

64 Вже на мені вінець був дорогий

Земель, де ллє Дунай, з тієї грані,

Де поїть він германські береги.

67 А чарівна Трінакрія, у тьмяній

З Пакіно до Пелоро течії,

Жорстоко Евром мученій, в тумані

70 Не від Тіфея – з сірки надр її,

І досі б звикла, що на трон восходять

З Рудольфа й Карла в ній сини мої,

73 Якби не кепські власті, що призводять

Народ до бунту й вигук: «Бий їх, бий!», —

Як у тому Палермо, завжди родять.

76 Коли б дививсь мій брат вперед, юрби

Харциз би каталонських одцурався

І через них би не зазнав ганьби.

79 З думками, справді, добре б він зібрався,

Судна, що й так обтяжить водну синь,

Вантажити над міру б не старався.

82 Скупар, хоч батьку люба широчінь,

Хай брав людей на всяку б він посаду,

Уважних не лише до власних скринь».

85 «Тут, де з кінцем початок блага зряду,

Гадаю, бачиш добре, як я сам,

Велику, нескінченну ту відраду,

88 Яку ти, пане, дав моїм очам,

І цінне тим мені твоє прозріння,

Що погляд твій належить небесам.

91 Приніс мені ти втіху розуміння,

То ще мій сумнів розтлумач мудріш:

Чом плід гіркий в солодкого насіння?» —

94 Так я йому, а він: «Ти правду вздриш,

Звернувши очі на мої повчання,

А ти до неї спиною стоїш.

97 Благий, що цим місцям несе втішання

І рух, в тілах великих тих святе

На порух обертає призначання.

100 Натури, що призначені на те,

Не лиш притулок в мислі досконалій

Знаходять, – в ній спасіння їм росте.

103 Що кидається луком в дальні далі,

Все опиняється в своїй меті,

Немов стріла в призначенім кружалі.

106 Бо небо, де твої лежать путі,

Творитиме інакше не тривалість,

А нетривкі лиш безлади пусті, —

109 Цього ж не може бути, якщо сталість,

Що водить ці зірки, не має вад

І Перший не забув про досконалість.

112 Та, мабуть, досить з тебе цих засад?»

Я ж: «Ні, не вірю, начебто безсиле

Те, що встановлює в природі лад».

115 Тоді він знов: «Скажи, хіба не миле

Життя в громаді для людських сердець?»

«Еге ж, – відмовив я, – це зрозуміле».

118 «А чи здійсниш його, коли Творець

Різниць не зробить в різних званні й вмінні?

Ні, якщо пише правду ваш мудрець».

121 Поглибив ще він докази незмінні

І закінчив: «Так ось який закон

Про різний плід на різному корінні.

124 Народиться тут Ксеркс, а тут Солон,

А тут Мельхіседек, а там – той самий,

Чий син з-під хмар упав у вічний сон.

127 Круговорот природи, хоч віками

На смертний віск печаток тьму поклав,

Не робить все ж відміни між домами.

130 І через це від Якова Ісав

Різнився сім’ям, хоч з того ж був ложа,

Квірин же вбогий Марса батьком звав.

133 Народжена природа всім би схожа

Ставала на родительку свою,

Коли б управа не втручалась Божа.

136 Ось втеклу тайну ти зловив твою,

Та вчу тебе для власної догоди

І думку ще одну скажу мою.

138 В незгодної із долею природи,

Мов у насіння в ґрунті несвоїм,

Бувають завжди слабосилі сходи.

142 Як світ би, рухавшись, у русі тім

Спирався тільки на природу праву,

Росло б далеко ліпше людство в нім.

145 Призначеного на воєнну славу

Ви тягнете до олтарів і ряс,

Молитвенику ж даєте державу, —

148 Тому й неправильні стежки у вас».

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1 По цих словах твій Карл, Клеменцо гарна,

Повідав, скільки зла його сім’ї

Наробить люта ворожнеча марна,

4 Й сказав: «Мовчи, хай літ спливуть рої».

Тож мовить мушу лиш, що сплатять в плачі

За ваші муки миру крадії.

7 Святого сяєва життя гаряче