Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

із пихою

Вузду Господню мав собі за зло

Й згубив себе й нащадків із собою.

28 І людство кволе у гріхах жило,

Віками підпадало безголов’ю,

Аж поки Слово Боже не зійшло

31 На вбогу землю й не злучило кров’ю

Природу, гнану за вину стару,

Із власною безсмертною любов’ю.

34 А зараз погляд на таке скеруй:

Природу цю, приєднану до Бога,

Сотворено, щоб віддалась добру,

37 Але прослалась врешті їй дорога

Із Раю, бо вона пішла убік

Від стежки істини й життя святого.

40 І кара на хресті, що Бог прирік,

Як міряти на сприйняту природу,

З усіх найсправедливіша повік.

43 Але й несправедливості ізроду

Безсмертної такої не знайшлось, —

Бо страдник мав не ту натуру й вроду.

46 На всьому різно це взнаки далось:

Господь зрадів тій смерті і євреї,

Стряслась земля, і небо розійшлось.

49 Тепер із думки не дивуй моєї,

Що справедлива мста прийшла-таки

До помсти справедливої своєї.

52 Та бачу я, таким вузлом думки

З думками розум у тобі скрутило,

Що визволився з них ти б залюбки.

55 Ти скажеш: «Все, що чую, зрозуміло,

Та Божого не тямлю рішенця, —

Спасавши нас, таке обрати діло».

58 Та, брате, неприступна тайна ця

Для тих, що розум їх недосконалий

Не зріс в огні любові до кінця.

61 І чим її упертіш спізнавали,

Тим таїна була темніша та…

Скажу тобі, що інші б не сказали.

64 Іскриться сяйвом Божа доброта.

Лють женучи зусюди, й так же само

Скрізь вічно променіє красота.

67 Те, що до вас іде від неї прямо, —

Безмежне, бо вона як покладе

Печать, не буде зміни або плями.

70 Те, що до вас од неї прямо йде, —

Цілком свободне, бо сторонніх впливів

Не зазнає ніколи і ніде.

73 Миліший той, хто із найтонших звивів,

Святий-бо запал блискотить ясніш

У тому, хто себе із неї вивів.

76 Людина з благом схожа найповніш,

Та благородності їй убавляє

Нестача риси хоч одної лиш.

79 Від неї гріх єдиний затуляє

Свободу й схожість з благом неземним,

Її не досить сяйво убіляє,

82 Чуже воно достойностям своїм

І знає лиш веселощі без краю,

Каранням ще не сплачені страшним.

85 Природа ваша, грішна до відчаю

Ще з зародку, втеряла сповна суть

Достойностей, і, вигнаній із Раю,

88 Не можна їй було їх повернуть

(Сягнеш цих мислей в їх протиборінні,

Як тільки станеш на єдину путь),

91 Або щоб Бог в своїм благоволінні

Простив, або людина щоб сама

Розкаялася у гріхопадінні.

94 Тепер заглибся силою ума

В безодню мислей, щоб могла святитись

Твоя увага, чуйна і німа.

97 Людина не змогла з вини омитись, —

Природні межі не давали їй

До послуху принижено хилитись,

100 А в вись тяглась через непослух свій, —

Тому-то їй роками і віками

Не випадало змить вину самій.

103 І мусив Бог покінчити з гріхами

Й вернуть людині повноту буття

Чи то одним, чи то двома шляхами.

106 Та виріб тим любіший за життя

Виробникові, чим повніш відбиті

Закладені в нім добрі почуття.

109 Тож Божа доброта, відбита в світі,

Була щаслива помогти тому,

Щоб піднялась людина до блакиті.

112 З початку світла по останню тьму

Ні разу не прийшло ще, засіявши,

Таке й не прийде рівного йому.

115 Бог щедрість вищу виявив, оддавши

За порятунок ваш себе всього,

Ніж просто б вам гріхи всі оставлявши,

118 Не досить справедливості того

Було б, як не принизився б смиренно

Син Божий до влюдинення свого.

121 А зараз до дрібниці достеменно

Вагання кожне роз’ясню твоє,

Щоб все ти розумів не гірш за мене.

124 Ти кажеш: «Бачу, все, що в нас не є —

Вогонь, земля, вода, повітря, – з тління

Окремо й вкупі гине і гниє,

127 А це, звичайно, все-таки створіння».

Але щоб суть була тут таїни,

Ніщо б не нищилося до коріння.

130 Самі лиш ангели, й цей край ясний,

Де, брате, зараз ти, і ці світила —

Всі первісно сотворені вони.

133 Стихії ж, що згадав ти не до діла,

Й все, складене з часток їх складових, —

Всі речі створена формує сила.

136 Сотворено й речовину всіх їх,

Сотворено і силу формування

У зоряних кружіннях колових.

139 Із тіл святих небесних рух і сяння

Низходять в душі звірів і рослин

На їх минуще кволе існування.

142 А вам життя приносить лиш один

Дух доброти, найвищої в природі,

Й запалює бажання вічні він.

145 Це з вашим воскресінням стане в згоді,

Коли до тебе думка вже дійшла,

Як ваше тіло твориться відтоді,

148 Як створено прабатьківські тіла».

ПІСНЯ ВОСЬМА

1 В те вірили народи, нині зниклі,

Що шле навкруг любовний шал вгорі

Ясна Кіпріда в третім епіциклі.

4 В старих цих заблудах вони, старі,

Не тільки їй у пристрастей полоні

Споруджували пишні вівтарі,

7 А й матері – вродливиці Діоні,

І сину Купідонові, що сів

На руки, переказують, Дідоні.

10 Ім’я, з якого я почав цей спів,

Тій зірці дано, що з жаги своєї

На сонце дивиться з усіх боків.

13 Я, не відчувши, що злетів до неї,

Це зрозумів із того, як зросла

Ще більш краса володарки моєї.

16 Як видна іскра в полум’ї мала

Чи голос вирізняється рухливий

З незрушного голосового тла,

19 Помітні стали світлі переливи

Світильників у вихорах швидких,