Петро Петрович Толочко - Київська Русь

державності. Мовні особливості, специфічні для певних, переважно великих, територій, існували вже в домонгольський час, але вони навряд чи збігалися із землями феодального роздроблення. Такий збіг в умовах постійних війн і колонізаційних рухів був швидше винятком, ніж правилом[484].

Р.І. Аванесов, підкреслюючи необхідність порівняльного вивчення мов та історії народу, стверджував, що, оскільки у XII — XIII ст. відбувається зміщення історичного життя на північ, північний схід і північний захід, говірки цих зон переживають досить важливі новоутворення. На цей час виділяються говірки новгородська, галицько-волинська, смоленсько-полоцька, київська і ростово-суздальська. І хоча в XII — XIII ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати. Діалектні відмінності поки що не перекривали собою єдності, що складалася протягом століть, в народі утримувалось почуття цієї єдності[485].

Розклад давньоруської мови і формування на її основі трьох східнослов’янських мов, як справедливо вважав Ф.П. Філій, — не короткочасний акт мовного розвитку, а тривалий історичний процес. Наростання діалектизмів у фонетичній системі давньоруської мови простежується вже в пам’ятках XI — XII ст., в XII — XIII ст. складається п’ять діалектних зон — південна, західна, північна і північно-східна, приоксько-верхньодонська і прикарпатська; в XIV — XV ст. набувають значного поширення особливості, характерні для російської, української і білоруської мов. Можна гадати, робив висновок дослідник, що етномовна карта східного слов’янства була б іншою, коли б не було грізних подій XIII — XIV ст.[486] Згідно з Ф.П. Філіним, недостача фактів змушувала дослідників реконструювати давні діалекти чи діалектні ареали не стільки на основі лінгвістичних матеріалів, скільки на основі історичних свідчень і географічних ознак. Але при такому підході мовний діалект виявляється не лінгвістичним, а тільки географічним поняттям. Сам Ф.П. Філій вважав, що діалектні зони, як правило, не залежали від кордонів між князівствами. Хоча в епоху феодальної роздробленості і утвердилися сприятливі фактори для інтенсифікації виникнення діалектизмів, загалом ще не було умов для утворення стійких діалектів[487].

Ряд учених, особливо археологів і етнографів, послідовно обстоювали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо-татарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав можливість Б.О. Рибакову зробити висновок, що і в епоху феодального дроблення Русі XII — XIII ст., незважаючи на існування кількох десятків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлювалась і знаходила відображення в термінології — вся Руська земля протиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе як єдине ціле. Зроблений висновок знаходить підтвердження і в аналізі археологічного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньоруської народності на три групи[488].

Згідно з В.Й. Довженком, етнічний розвиток в епоху Київської Русі йшов шляхом консолідації давньоруської народності. Він не поділяв висновків про якусь особливу роз’єднаність давньоруських земель в епоху феодальної роздробленості, а отже, і не вважав її причиною розпаду єдиної народності на три народи — російський, український і білоруський. Ці причини, на думку історика, слід шукати в історичній ситуації другої половини XIII — XIV ст., коли були розірвані зв’язки між давньоруськими землями, роз’єднані окремі частини єдиного давньоруського народу і поставлені в різні умови дальшого розвитку[489].

Досліджуючи етнічні процеси періоду феодальної роздробленості, А.І. Козаченко дійшов висновку, що в цей час спостерігається дальший розвиток давньоруської народності. Він був зумовлений як зовнішньою небезпекою, рівної якій в той час не знав жоден народ Західної Європи, так і зростаючою потребою національної єдності, створення сильної князівської влади. Давньоруська народність, на думку А.І. Козаченка, однією з перших у Європі стояла на шляху до консолідації в єдину націю, але в середині XIII ст. цей процес був припинений[490].

У дослідженні, присвяченому національній самосвідомості в Давній Русі, Д.С. Лихачов показав життєву силу ідей народної єдності[491].

В.Т. Пашуто вважав, що і в часи єдності Русі, і в період феодальної роздробленості (яка не була абсолютною) жителі усіх частин країни ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності і засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями[492].

Східні слов’яни напередодні утворення Київської держави

Наведений історіографічний нарис показує, що проблема лишається і потребує подальшого неупередженого об’єктивного дослідження.

Але при цьому слід підкреслити, що етнічні процеси східного слов’янства, як і інших народів, тісно пов’язані з соціально-політичним і державним розвитком. Процеси ці взаємообумовлені, і саме так їх слід розглядати.

Почнемо із з’ясування етнічної ситуації східних слов’ян напередодні їх політичної консолідації. “Повість минулих літ” у вступній частині дає широку картину розселення слов’ян взагалі і східних зокрема. “Тако же и ти словѣни пришедше и свѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх; а друзии сѣдоша межю Припетью и Двиною и нарекошася дреговичи; инии сѣдоша на Двинѣ и нарекошася полочане, рѣчьки ради, яже втечеть въ Двину, имянемъ Полота... Словене же сѣдоша около озера Ильменя..., а друзии сѣдоша по Деснѣ, и по Семи и по Сулѣ и нарекошася сѣверъ”[493].

Далі на сторінках літопису з’являються повідомлення про інші східнослов’янські племена: кривичі жили у верхів’ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани — в Побужжі; радимичі — на Посожжі; в’ятичі — в басейні Оки; хорвати, уличі і тиверці — в Подністров’ї, Карпатах і до Чорного моря.

Говорячи про розселення східнослов’янських племен, слід пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільності. П.М. Третьяков називав їх примітивними народностями — “народцями”[494]. В.В. Мавродін прийшов до висновку, що літописні “племена” Східної Європи були територіальними етнічними утвореннями[495].

Карта розселення східнослов’янських союзів племен в ранньодержавний період VII — IX ст.

Останнім часом при характеристиці літописних “племен” дослідники почали зважати на фактори їх політичного розвитку. В.Т. Пашуто вбачав в “полянах”, “древлянах”, “в’ятичах” своєрідні конфедерації княжінь, в яких уже помітні інститути політичної влади[496]. Аналогічні висновки містяться в працях ряду інших дослідників і засновуються насамперед на аналізі літописних свідчень. Розповідаючи про полян, літописець зауважив, що на чолі їх стояв князь Кий, який “княжаше в родѣ своемъ”. Інші літописні “племена” мали аналогічну суспільно-політичну організацію; в кожному з них правили свої князі.

Жіночі прикраси полян. Малюнок П. Корнієнка

При з’ясуванні характеру етнічного розвитку східних слов’ян переддержавного періоду слід