Петро Петрович Толочко - Київська Русь

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М.С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні “етнографічно-політичні групи”, із яких формується те, що “ми мислимо тепер під назвою українського народу”. Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж “розвинувся на традиціях давньої Руської держави” і вважав себе її спадкоємцем.

У статті, присвяченій періодизації української історії, М.С. Грушевський відзначав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської”[474]. Друга частина терміну — “руської”, незважаючи на заперечення істориком існування “загальноруської” народності, навіть поза авторським бажанням, засвідчує спорідненість обох народностей.

Якщо говорити про рівень етногенетичного зв’язку з Київською Руссю, то М.С. Грушевський і його попередники справді мали рацію, коли стверджували, що ближчим він був в українців, які жили на корінних землях Русі і є її безпосередніми спадкоємцями.

З часом погляди М.С. Грушевського еволюціонували в напрямі визнання за українським народом етнічної сформованості вже з антських часів. Антами, згідно з істориком, грецькі письменники VI — VII ст.н.е. називали саме українців. Українцями були поляни, древляни, дуліби і навіть племена, які жили над Доном і на Азовському узбережжі[475].

Нова схема українського етногенезу у М.С. Грушевського виявилася безпрецедентно спрощеною. В ній опущені всі проміжні ланки розвитку східнослов’янської людності. Коли б це було справді так, то українці являли б собою явище виняткове у світовій історії, яка не знає прикладів того, щоб народ упродовж півтори тисячі років не зазнавав етнічних змін.

О.Я. Єфименко в ґрунтовній праці “Історія українського народу” запропонувала більш реалістичну концепцію етногенетичного процесу. “Російська історія як наука повинна складатись із двох самостійних і паралельних частин: із історії північно-східної, або Московської, Русі і історії Русі Південної і Західної, або Литовсько-Польської”. До цього в російській науковій літературі, як слушно відзначила дослідниця, прийнято було розуміти під висловом “російська історія” лише історію північно-східної її половини[476].

О.Я. Єфименко хоч і намагається стати над суперечками прихильників “великоруських” і “малоруських” теорій, все ж схиляється до думки, що повного запустіння і знищення населення на півдні Русі таки не було. Етнічний розвиток часів Київської Русі уявлявся їй у складному діалектичному переплетінні процесів інтеграційних і диференційних. “Упродовж всього цього періоду, який закінчується монгольською навалою, історію нашу роблять групи східнослов’янських, або руських, племен, які відособились за областями, але начебто не виявляли того глибокого розпаду на два русла, який спостерігається пізніше... Коли туман, що оповив майже всю Руську землю, повністю розсіюється, ми спостерігаємо на нашій території два великих розгалуження руської народності, які неначе поглинули колишні племінні особливості, народності південноруську і північноруську”[477].

Етнічні проблеми цікавили й видатного українського письменника і вченого І.Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дійшов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слов’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у тому числі і північного племені в’ятичів[478].

І.І. Огієнко вважав, що найстаріша назва нашого (українського. — П.Т.) народу була “руський”, яка повністю залишилася в Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим ім’ям — руським народом, споминаючи свою давнину, зве себе і наш народ у межах Росії. До Москви, згідно з автором, назва “Русь” була занесена з берегів Дніпра після того, як політичний центр держави перемістився з Києва на північний схід[479].

Практично всі традиції історичної думки дожовтневого періоду так чи інакше успадковані дослідниками нашого часу. Йдеться не лише про альтернативність висновків вчених щодо проблеми етнічного розвитку Київської Русі, а й про систему аргументації. У багатьох випадках вона базується не на твердих документальних фактах, а на емоційному сприйнятті явищ історії, апріорному переконанні в незмінності етнічної ситуації від середньовіччя до наших днів. Характерним прикладом цього може бути ставлення до міжкнязівською боротьби на Русі. Ряд істориків, вітчизняних і зарубіжних, розглядають ці можновладні чвари крізь етнічну призму. “Українські” Київ і Південна Русь протиставляються “російському” Володимиру-на-Клязьмі і Північно-Східній Русі або “білоруському” Полоцьку.

У питанні про характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) дослідники не мають принципових розходжень. Переважна більшість сходиться на тому, що вже в IX — на початку XII ст. на основі 15-ти східнослов’янських племінних об’єднань сформувалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої було створення єдиної держави Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років XIII ст.), то тут думки дослідників розійшлися.

М.С. Державіну здавалося, що феодальна роздробленість відіграла вирішальну роль у подальшій культурно-історичній долі давньоруського народу. Вона сприяла обласному відокремленню земель, їхній економічній, політичній і культурній роз’єднаності[480].

Аналогічну оцінку впливу феодальної роздробленості на етнічний розвиток дає і В.В. Мавродін, який дійшов висновку, що вже в XI — XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості і обумовлювались економічною і політичною ізольованістю давньоруських князівств. Намічаються етнічні утворення, які відповідали “самостійним державам періоду феодальної роздробленості”[481].

Близькі висновки містять і праці К.Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст. визначила процес розмежування окремих її частин і виникнення передумов для формування трьох східнослов’янських народностей. Ріст феодальної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консолідації давньоруської народності[482].

Про початки розкладу давньоруської народності ще в надрах Київської Русі писав також і Б.Д. Греков, щоправда, він не пов’язував цей процес безпосередньо з феодальною роздробленістю. Згідно з ним, історія Київської Русі — це не історія України, Білорусії чи Росії, а період їхньої спільної історії, коли формувались і великоруський, і український, і білоруський народи[483].

Думку про глибокі домонгольські корені процесів етнічних змін, що виявлялись насамперед у мовних новоутвореннях, поділяють і лінгвісти. Відомий український мовознавець Л.А. Булаховський вважав, що найінтенсивніше формування діалектних особливостей давньоруської мови відбувалося в XII — XIII ст. Ці процеси, проте, не були наслідком державного розкладу Русі. Навряд, писав дослідник, щоб диференційні тенденції давньоруської мови відбили долі київської