Петро Петрович Толочко - Київська Русь

мати на увазі такі літописні уточнення. Перше — окремі східнослов’янські групи одержали свої назви від місць розселення. “Прозвашася имены своими, гдѣ сѣдше на которомъ мѣстѣ”[497]. Друге — всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної спільності насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували. “А се суть инии языци”[498]. І третє — кожна група східних слов’ян мала свої етнографічні особливості. “Имяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой нравъ”[499].

Справедливість літописних тверджень знаходить підтвердження в археологічних дослідженнях слов’янських пам’яток VI — VIII ст. При загальній близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов’ян помітні і регіональні її особливості.

Першим звернув на це увагу А.А. Спіцин, який вважав, що основними етновизначальними ознаками тієї чи іншої області є обряд поховання, типи поховального інвентаря, прикрас і насамперед форми скроневих кілець[500].

З певними застереженнями ці ознаки вважаються етновизначальними і в наш час.

У дослідженні, присвяченому археологічним старожитностям східних слов’ян, В.В. Седов зробив спробу окреслити територію кожного літописного міжплемінного об’єднання на підставі виявлення специфічних рис матеріальної культури[501]. Маючи літописні історико-географічні орієнтири, завдання це не видається надто складним. Але без них же, користуючись лише даними археології, визначити суму специфічних етнографічних виявів культури того чи іншого “племені” набагато складніше. А часом це і неможливо.

Жіночі прикраси сіверян і в’ятичів. Малюнок П. Корнієнка

Особливі труднощі виникають при пошуку етновизначальних рис матеріальної культури полян. І.П. Русанова вважала характерною полянською рисою кургани з ямним обрядом поховання і на цій підставі включала до території розселення полян навіть чернігівське Подесення[502]. Насправді ж єдність поховального обряду, як і інших елементів матеріальної культури в Середньому Подніпров’ї і Нижньому Подесенні, визначалася процесами політичної консолідації населення регіону. Саме тут формувалась історична “Руська земля”.

Аналогічні труднощі виникають і перед дослідниками інших етнографічно-порубіжних територій, де також відсутня археологічна специфіка. Навіть така універсальна етновизначальна ознака, як скроневі кільця, і та не завжди гарантує правильність визначення “племінної” належності території. На їх підставі практично неможливо розмежувати хорватів і тиверців, волинян і древлян.

Чіткіше етнографічні особливості проступають у межах більших регіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних “племен”. Вони обумовлювалися насамперед різними географічними умовами, а також сусідством іншоетнічного населення. На півдні і південному заході групи близьких племен становили поляни, сіверяни (чернігівські), древляни і, частково, дреговичі, волиняни і дуліби, тиверці і білі хорвати; на північному сході — сіверяни східні, в’ятичі і радимичі[503]; на північному заході — дреговичі, кривичі, словени.

Загалом східнослов’янські племена VI — VIII ст. знаходились на однаковому етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах поступальність процесу була більш прискореною. Одним із таких районів був південний, де в означений період високого рівня досягло землеробство і ремесло. Розкопки багатьох слов’янських поселень (Пеньківка, Сахновка, Пастирське, Григоровка, Зимно, Рипнів, Хотомель, Княжа Гора, Новотроїцьке, Волинцеве та ін.) виявили досить досконалі і продуктивні широколопасні наральники[504]. Знахідки держакових й втулкових чересел засвідчують застосування плужного орного знаряддя[505]. Значного поширення набули у слов’янського населення серпи, коси-горбуші, інші землеробські знаряддя, які засвідчують значний прогрес у сільському господарстві. Аналіз знахідок зерен злаків, а також їх відбитків на глиняному посуді або обмазці показує, що південна група східних слов’ян культивувала майже всі відомі у середньовіччі культури — просо, пшеницю, жито, овес, ячмінь, горох, боби та ін. Є всі підстави стверджувати, що сільськогосподарське виробництво в переддержавний період не лише забезпечувало населення потрібним продуктом, а й створювало значну частку додаткового — як необхідної основи політичної консолідації.

В археологічних матеріалах VI — VIII ст. досить чітко відбилися і ті поступальні процеси, що відбувались у ремісничому виробництві. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Гайворон), залізообробки (Зимно, Пастирське). Про потужність цих основних галузей ремесла свідчать численні знахідки землеробських знарядь, ремісничого інструментарію, предметів озброєння. Структурний аналіз показує, що ковальська справа характеризувалася складними технічними і технологічними процесами, які вимагали значних спеціальних знань і практичних навиків. Якісний перелом в обробці заліза припадає на другу половину VII — VIII ст.[506]

Менш розвиненим було ювелірне ремесло, але й воно виявляло тенденцію до розвитку. В ряді поселень знайдено рештки майстерень ювелірів. У південних землях, куди рано почали проникати вироби зі Сходу, почалось освоєння технік зерні і скані, застосування її при виготовленні скроневих кілець, луниць тощо.

Різке збільшення потенціалу сільськогосподарського і ремісничого виробництва створювало сприятливі передумови для виходу частини їх продукції на ринок, а отже, стимулювало торгівлю. Знахідки візантійських монет VI — VIII ст. у Києві, арабських монет VIII ст. у Києві та інших пунктах Середнього Подніпров’я свідчать про налагодження міжнародних торговельних зв’язків. Так звані скарби антів (або русів) містять дорогоцінні вироби іранських та візантійських майстрів.

У плані суспільного устрою східні слов’яни VI — VIII ст. (принаймні, південна їх група) перебували на перехідному етапі свого розвитку, який визначається як військово-демократичний. Із візантійських писемних джерел дізнаємося, що східнослов’янське суспільство третьої чверті І тис.н.е. було вже значною мірою соціально стратифікованим. Досить помітною силою стає племінна знать, із середовища якої обиралися вожді-князі. Імена деяких із них — Ардагоста, Мусокія, Пірогоста, Хільбудія — донесли до нас візантійські хроніки; князя Кия — “Повість минулих літ”. Певно, саме з цими слов’янськими князями — вождями періоду військової демократії — слід пов’язувати скарби дорогоцінних речей із золота і срібла типу гладоського, мартинівського чи перещепинського.

Процеси зародження станово-класових відносин, що базувалися на зрослому економічному розвитку, в своїй потенції утримували велику інтегруючу силу, вони розривали “племінну” замкнутість і створювали сприятливі умови для формування в східнослов’янському суспільстві етнополітичних угруповань вищого порядку.

Підсумовуючи сказане, слід визнати, що етнічний розвиток східних слов’ян переддержавного періоду визначався переважно інтеграційними тенденціями. Незважаючи на всі локальні відмінності, східні слов’яни в цей час, безперечно, становили собою єдиний етнокультурний масив. Було то виявом сили консолідаційних процесів, генетично притаманних єдиному етносу, чи свідченням слабкості племінного автономізму, який не міг зруйнувати східнослов’янську спільність, сказати важко. Наступний етап етнічної консолідації східних слов’ян репрезентує ранньодержавне утворення “Руська земля”, що сформувалося в Середньому Подніпров’ї в кінці VIII — на початку IX ст. з центром у Києві[507]. Його територіальною, а отже, й етнографічною основою були землі полян, древлян, сіверян, південні райони розселення дреговичів.

Аналіз джерел (писемних і археологічних) показує, що в кінці VIII — у IX ст. активно