Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Я підняла голову і зустріла його погляд, сповнений спокійної впевненості.

— Знаю, — відповіла я. — Але ти хоча б постарайся не вмирати заради цього.

— Постараюся, — пообіцяв він із тією самою легкою посмішкою, від якої моє серце почало битися трохи швидше.

Влас увірвався в кімнату так раптово, що я здригнулася. Він зупинився в дверях, ніби не знаючи на кого дивитися: на Рузана чи на мене. Його погляд метався між нами, і потім він промовив:

— Досить уже сидіти тут! На кухню, їжа готова.

Я стримала сміх, переглянувшись із Рузаном. Він ледь помітно знизав плечима, його очі усміхалися. Я допомогла Рузану піднятися, і ми пішли за Власом, який уже встиг зникнути.

У вітальні, проходячи повз вікно, я помітила Карін. Вона все ще стояла біля вікна, виглядаючи можливу небезпеку, але тепер її обличчя виглядало набагато живішим. Яскраво сині лінії, які розповзлися по всьому її обличчю, майже зникли. У блакитних очах запалився здоровий блиск. Очевидно, Влас і її змусив напитися своїх настоянок.

— Як ти? — тихо запитала я, підходячи ближче.

Карін кивнула і її погляд на мить зустрівся з моїм.

— Краще, ніж кілька годин тому, — спокійно відповіла вона.

Ми разом підійшли до столу, де Влас уже розливав щось ароматне по мисках. Пахло несподівано смачно — з огляду на обставини. Ми розсілися за столом, і кілька хвилин панувала приємна тиша, доки ми їли, насолоджуючись теплом і можливістю відчути себе хоч трохи в безпеці.

Однак невдовзі Влас перший порушив наше мовчання.

— В Академії зараз сховалося близько трьохсот людей, — почав він, акуратно відсуваючи порожню миску. — Але на околицях міста все ще повно тих, хто боїться залишати свої будинки. Вони обвішалися захисними амулетами, як гірляндою на свято, і думають, що це їх урятує.

— Врятує, але ненадовго, — тихо зауважив Рузан, його голос був рівним, але напруженим. Він кинув швидкий погляд на Карін, і я помітила, як він знову насупився.

— Ненадовго, — кивнув Влас. — Ось чому ми маємо якнайшвидше допомогти евакуювати їх.

— Тепер, коли в нас є карта, — почала я, обдумуючи кожне слово. — Ми можемо спробувати дістатися до Ока Дракона. Це може... допомогти.

Карін при цих словах підняла погляд, Влас застиг, намагаючись зрозуміти, що я щойно сказала, а потім, мабуть, надто швидко ковтнув воду і закашлявся.

— Око Дракона? — видавив він, хапаючись за горло. — Ти це зараз серйозно?

Я повільно кивнула. Рузан мовчав, але я відчувала його напругу. Він усе ще недовірливо поглядав на Карін, яка сиділа тихо, ледь опустивши голову, нібито обмірковуючи щось. Я розуміла, що йому не подобається ідея розкривати наші плани в її присутності, але зараз кожна допомога могла бути вирішальною, особливо допомога сильного мага.

— Я... можу запропонувати рішення, — її голос прозвучав несподівано м'яко, але в ньому була нотка нерішучості, що для неї було вкрай невластиво.

Ми всі повернулися до неї.

— Ми можемо переправити тих, кого зможемо, до Королівства Лейсан, — продовжила Карін, не відриваючи погляду від мене. — Я зможу домовитися про тимчасовий притулок для них.

Це ризик. Але залишати людей тут зовсім без захисту — ще більший ризик. Дівчина замовкла, чекаючи моєї реакції.

Рузан теж дивився на мене, його очі говорили більше, ніж він міг би сказати вголос. Моє серце гулко билося в грудях. Я зрозуміла, що тепер рішення залишалося за мною. Як принцеса, нехай і наполовину, я все ще вважалася символом цього королівства. І мої слова могли стати останніми для багатьох.

— Лейсан... — повільно повторила я, обмірковуючи її пропозицію.

— Це може спрацювати, — раптом додав Влас, порушуючи тишу. Його погляд метався між мною і Карін.

Я вдихнула, збираючи сили, щоб вимовити:

— Тоді ми почнемо з цього.

Карін кивнула, її погляд став твердішим.

Ми почали працювати над планом, щойно зі столу прибрали весь брудний посуд. У тиші, яку порушував лише легкий скрип стільця або стукіт посуду, у повітрі відчувалася напруженість.

На столі ми швидко розклали все, що могло допомогти: шматки старих карт, знайдених у Власа, чорнило, кілька пір'їн і навіть одне простирадло, яке ми розклали на столі і де Влас намалював основні орієнтири Лісового Королівства.

— Ось тут знаходити палац, — сказала я, обводячи пальцем точку на імпровізованій карті. — Близько ми до нього не підійдемо, це самогубство. Академія...

— Трохи західніше, — підхопив Рузан. — А тут старий порт.

Влас методично замальовував позначки на білому простирадлі, дотримуючись наших вказівок.

— Отже, потрібно придумати спосіб відвернути чорні тіні від Академії, — додав Влас.

— Сплеск магії, — вставив Рузан. — Досить потужний, щоб вони відчули це навіть на відстані.

Влас поморщився.

— Якщо надто потужний сплеск, одразу буде зрозуміло, що це обман, зважаючи на те, що ви й так уже наробили галасу. Потрібен баланс.

Я дістала стародавній артефакт — карту, за яку ми ледь не заплатили надто велику ціну. Пергамент, з якого вона була зроблена, випромінював стародавню магію, на ній розповзлися тонкі магічні лінії, які спалахували ледь помітним золотим світлом.

Ми схилилися над картою, намагаючись зрозуміти її символіку.

— Це точно карта нашого королівства, але розподіл дуже старий, — зауважив Рузан, хмурячись. Він провів пальцем по одній із ліній. — Ось ця область... Схоже, тут знаходиться печера, де заховане Око Дракона.

— Це схід? — уточнила я.

— Так, кивнув він. — Бачиш цей ліс? Це Ліс Двох Облич.

Карін випрямилася, її обличчя набуло задумливого виразу.

— Цікава назва. Символічна?

— Частково. Ліс отримав своє ім'я через різкий контраст між його частинами, — пояснив Рузан. — Зовнішні краї світлі, привітні, вітаючи кожного, хто захоче зайти. М'яке світло, аромати квітів, навіть тварини там не бояться людей.