Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

— А внутрішня частина? — запитала Карін, її голос став тихішим.

— Темні глибини. Там тільки темрява, яка здається живою, і звуки, від яких кров холоне в жилах. Багато туристів, які з необережності заходили в ту частину лісу, говорили, що ліс немов спостерігав за ними.

— І відпускає тільки тих, хто не заходить занадто далеко, — продовжила я, згадуючи розповіді про тих, хто зникав у цьому лісі назавжди.

Рузан кивнув.

— Саме так. І якщо вже й ховати стародавній артефакт, то тільки в цих глибинах.

Повисла напружена тиша. Звісно, ніхто не очікував, що такий стародавній артефакт, як Око Дракона, лежатиме десь на видному місці, наче його хтось дбайливо залишив для нас. Але від цього, знання, що він захований десь у глибинах Лісу Двох Облич, не робило ситуацію кращою.

І тепер перед нами стояв складний вибір. Хтось із нас мав відволікти чорні тіні сплесками магії в кількох точках, далеко від Академії, хтось інший — підготувати човни і вивести людей у безпечне місце, відправивши їх до Лейсан. І нарешті, хтось мав вирушити за Оком Дракона.

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в тілі від того, що я зараз збиралася зробити.

— Влас, Карін, — твердо почала я. — Ви займетеся евакуацією.

Влас лише здивовано підняв брови, але нічого не сказав, а Карін мовчки схилила голову, продовжуючи слухати.

— Власе, ти знаєш місцевих, краще за нас усіх. Люди тобі будуть довіряти набагато охочіше, ніж якомусь незнайомцю. Так само ти говорив, що знаєш магів, які можуть допомогти, — я перевела погляд на Карін. — Ти поїдеш із ним. Це все-таки була твоя ідея, і ти єдина з нас, хто може домовитися з владою Лейсан, коли люди туди прибудуть. І, — я посміхнулася краєм губ, — ти все ще дуже сильний маг води.

Карін коротко кивнула.

— Рузане, — я звернулася до нього. — Ти займешся відволіканням чорних тіней. Ти знаєш місцевість, як малюнки рун на своїх руках, і ти краще за всіх впораєшся з цим завданням.

Рузан напружився.

— А ти? — його голос прозвучав сухо, майже суворо.

— Я вирушу по Око Дракона, — вимовила я, відчуваючи, як тиша стає ще важчою.

— Ні, — Рузан схрестив руки на грудях, втупившись на мене. — Ти нікуди не підеш сама. Це надто небезпечно.

— Хтось має це зробити, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно.

— І ти вирішила, що цей хтось — ти? — він дивився на мене так, ніби я щойно сказала щось безглузде. — Ти буквально кілька годин тому лаяла мене за нерозсудливість, а зараз робиш те саме.

— Це інше, — відрізала я, відчуваючи, як починаю злитися. — Я... відчуваю провину за все це, Рузан. І це мій обов'язок... як принцеси Лісового Королівства.

Влас, який до цього мовчки прибирав зі столу, здивовано подивився на мене. Карін теж підняла погляд, але тут же продовжила збирати ліки і припаси в сумки. Вони явно не хотіли втручатися в нашу суперечку.

Рузан насупився ще більше.

— Провина? Кліо це...

— Це наказ, — перебила я його, випрямляючись. — Наказ принцеси Лісового Королівства.

Влас видав щось на зразок напівзітхання, але нічого не сказав. Карін, тим часом, підняла сумки і тихо сказала:

— Ми готові. Почекаємо вас на вулиці.

Вона практично виштовхала приголомшеного Власа за двері.

Рузан не рухався. Він лише мовчки дивився на мене — довго, пильно. Але в його погляді не було ні злості, ні роздратування. Радше занепокоєння і навіть... повага.

— Що...? — тихо, майже пошепки запитала я, відчуваючи, як мене починає пробирати тремтіння від його погляду.

Він повільно підійшов до мене, зупиняючись впритул і опустив голову так, що наші чола стикнулися.

— Щойно я закінчу зі своєю частиною, я вирушу до тебе, — прошепотів він.

Моє серце пропустило удар.

— Добре, — видавила я, ледь чутно. — Тому що попри все те, що я сказала... я дуже налякана.

— Я знаю, — м'яко сказав він.

Я відчула, як його губи торкнулися моїх, немов невидима тканина між нами розтанула на мить. Це був легкий, майже невесомий поцілунок, такий тендітний, що здавалося, він міг розчинитися в повітрі, не залишивши сліду. У його дотику не було ні тиску, ні поспіху, тільки ніжність, тиха і незрозуміла. Час сповільнився, і все навколо стало невагомим, наче світ на секунду припинив свій рух, поглинений цією миттю, що не потребувала слів.

— Ти мені теж стала дорога, — тихо додав він.

Я завмерла. Ці слова... це ж те, що я сказала йому, коли він був непритомний. Значить він чув мене тоді.

Рузан різко розвернувся і вийшов, залишаючи мене в тиші. Я ще кілька миттєвостей стояла нерухомо, відчуваючи дивне тепло і впевненість.

У нас має вийти.

Вдихнувши глибше, я накинула на себе плащ і вийшла назовні.

***

Вийшовши на вулицю, я завмерла, прислухаючись. Ніч була глибокою і тихою, от тільки ця тиша не заспокоювала — вона тиснула.

Нікого. Найімовірніше, інші вже вирушили виконувати свої завдання. Акуратно сховавши стару карту під плащ, я рушила вперед, уздовж вузьких вулиць, що тонули в тіні.

До світанку залишалося всього кілька годин, і місто було поглинуте не тільки ніччю, а й темрявою заклинання моєї матері. Заклинання, яке, здавалося, пожирало саме серце Лісового Королівства. Будинки виглядали понуро — вікна наглухо зачинені, подекуди були відкриті двері, найімовірніше, люди поспіхом забували їх зачинити. Двори порожні, ні звуку кроків, ні світла ліхтарів.

Я йшла обережно, намагаючись уникати відкритих просторів. Кілька разів мені доводилося нахабно вриватися в чужі будинки, на щастя, всередині нікого не було, мабуть, усі, хто міг, сховалися в Академії. Я завмирала всередині, прислухаючись, як зовні ледь чутно шелестіли кроки чорних тіней, від яких мурашки повзли по шкірі. Тільки коли я була впевнена, що небезпека минула, знову виходила назовні.

Коли місто залишилося позаду, я побачила перед собою кромку Лісу Двох Облич. Раптовий сплеск магії змусив мене завмерти. Різкий, потужний сплеск сили сколихнув повітря, а в далечині, в небі, спалахнула іскра світла, яка так само швидко згасла. Це був Рузан.