Сюзанна Кларк - Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк

1806 рік. Англія виснажена затяжною війною з Наполеоном.
Минуло багато століть, відколи маги пішли в небуття, ставши тільки спогадом з минулого. Проте один чарівник таки залишився — відлюдник м-р Норрелл, чия магія хвилює і бентежить усю країну. Переїхавши до Лондона, маг повертає до життя прекрасну жінку й прикликає примарний флот, щоб залякати французів.
Однак авторитету обачного, метушливого Норрелла кидає виклик поява іншого мага. Молодий, привабливий і зухвалий Джонатан Стрейндж — повна протилежність Норреллу. Так розпочинається небезпечна боротьба між двома великими магами, що затьмарює навіть війну між Англією та Францією. Їхня затятість і необачне звернення до темних мистецтв спричинять більше лиха, ніж вони самі здатні уявити.

Сюзанна Кларк

Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

УДК 821.131.1’06-312.9-93

К 47

Susanna Clarke

Jonathan Strange and Mr Norrell

This translation of Jonathan Strange and Mr Norrell is published by Ridna Mova by arrangement with Bloomsbury Publishing Pic.

Cover design: © William Webb

Illustrations: © Portia Rosenberg

Кларк, C.

K47 Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл: роман / Сюзанна Кларк ; пер. з англ. Б. Стасюк, К. Пітик, Анатолій Пітик. — Київ : РІДНА МОВА, 2021. — 904 с.: іл. — (Серія «Сузір’я світів»).

ISBN 978-966-917-785-8.

ISBN 978-966-917-384-3 (серія).

УДК 821.131.1’06-312.9-93

ISBN 978-966-917-785-8

ISBN 978-966-917-384-3 (серія)

ISBN 978-074-757-055-4 (англ.)

© Susanna Clarke, 2004

© Стасюк Б., Пітик К., Пітик А. пер. з англ., 2021

© ПП «РІДНА МОВА», 2021

Пам’яті мого брата

Пола Фредріка Ґанна Кларка (1961 — 2000)[1]

Передмова

Надворі січень, я під’їжджаю до заміського будинку в Йоркширі. Дощ і туман огортають парк. Усередині споруди розкинувся напівтемний лабіринт прекрасних, але порожніх кімнат, якими гуляють зимові тіні та лункий відзвук кроків. Мені тут усе до вподоби, адже це неперевершений антураж для роману із квазідев’ятнадцятого століття.

Телефонним розмовам про гіпотетичну екранізацію «Джонатана Стрейнджа і містера Норрелла» чимало років[2], проте саме зараз, коли нарешті настала ця мить і я стою у Вентворт-Вудгаусі[3], мені раптом ніяково. Бентежить не лише розмах. (Тільки гляньте на цю валку вантажівок навпроти парадного входу. Може, навіть варто в когось перепросити за весь завданий клопіт?) І мова тут не тільки про інакший світ, не про конфлікт із реальністю. Напевно, будь-який майданчик, де знімають кіно, може таким похвалитися. (Гляньте-но на кілометри електрокабелів, що тягнуться вгору-внизу по кам’яних сходах і зникають, немов змії, у мороці котроїсь із сотень безіменних кімнат.) Ні, найбільше мене спантеличують люди із зачісками початку дев’ятнадцятого століття і в одязі початку дев’ятнадцятого століття. Думаю, без них тут не могло обійтися, а як порівнювати зі знімальною бригадою, то акторів не так уже й багато.

Однак ніщо не могло мене підготувати до того, що мої персонажі розгулюють навколо. На них міг би очікувати сценарист або драматург, але не романіст. Хіба що з’їде з глузду. (Для чого їм стільки парасольок? Хіба вони не усвідомлюють, що уявні?)

У тій частині Вентворт-Вудгаусу, де зараз ставлять Палату громад, до мене на слово-друге підходить сер Волтер Поул. Він усміхається мені. В неймовірно пишній бальній залі леді Поул і місис Стрейндж виконують танець, який самі вигадали. (Пізніше мені подарують фотографію цієї сцени.) Поважний і сповнений гідності Стівен Блек тримається в тінях. Чилдермасс — по-йоркширськи просто — хвалиться колодою таро і дає її потримати. Карти теплі і приємно шорсткі на дотик. З-поміж лав танцівників-фейрі мені по-дружньому махає рукою джентльмен із будяковим волоссям. (Охоче визнаю, це геть не в його дусі.)

Трохи тішуся, що двох людей я так і не зустріла: Джонатана Стрейнджа й Ґілберта Норрелла. В цьому я певна, бо визначальні їхні риси — зверхність і себелюбство. (Прикро казати таке про рідних мені людей, але це правда.) Натомість знайомлюся з Берті Карвелом та Едді Марсаном, котрі на них зовсім не схожі, - це люди добродушні та милі.

Десь через місяць ми всі збираємося в Йорку біля собору. Люди простують додому з роботи, їдуть машинами через центр міста, вечеряють у ресторанах. Усе, як завжди. Крім одного місця — якраз перед величним західним фасадом, де крутить сніговій і крізь нього з ліхтарями в руках пробирається зграйка магів у чорних плащах і трикутних капелюхах. У Йоркському соборі знову чаруватиме м-р Норрелл. Люди зупиняються і не можуть відвести очей. Так одного звичайного буднього вечора посеред Йорка двадцять першого століття раптом утворилася химерна бульбашка Англії століття дев’ятнадцятого, якої ніколи не існувало.

Наступного дня я гуляю з подругою біля собору. Дивлюся під ноги і бачу ледь помітні білі сліди між каменями бруківки.

— Дивись, — кажу я, — це ж мій сніг.

Сюзанна Кларк

листопад 2014 р.

ТОМ І

М-р Норрелл

Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії

1

Книгозбірня в Гертф’ю

осінь 1806 — січень 1807 року

Кілька років тому в місті Йорк було собі товариство магів. Вони збиралися щотретьої середи кожного місяця і виголошували довгі нудні реферати з історії англійської магії.

Це були маги-джентльмени, себто люди, які ніколи й нікому не завдавали магією ніякого лиха, як і не приносили з її допомогою навіть найменшого добра. Насправді, коли вже говорити щиро, то жоден із цих магів ніколи в житті не накладав ані однісінького закляття, не змушував чарами тремтіти жодного листка на дереві, не ворухнув жодної порошинки в повітрі й не перемінював кольору жодної волосини на чиїйсь голові. Попри це дрібне застереження маги з Йорка мали славу чи не наймудріших та найбільш магічних джентльменів у цілому Йоркширі.

Один великий маг якось сказав про свою роботу, що ті, хто в ній вправляються, «…мають сушити голови й ламати їх, аби навчитися бодай чомусь зі свого фаху, зате сперечаються дуже просто, немов це їх природний стан»[4], і маги Йорка не один рік доводили правдивість такого твердження.

Восени 1806 року до товариства долучився новий джентльмен на ймення Джон Сеґундус. Найпершого ж зібрання він узяв слово. Свою промову він розпочав із вихваляння джентльменів за їхню видатну історію; перерахував безліч іменитих магів та істориків, що в той чи інший час перебували в лавах товариства Йорка. Він натякнув, що одною з найголовніших його спонук приїхати в Йорк був саме факт існування в цім місті такого зібрання. Адже магів із Півночі, нагадав він присутнім, завжди шанували понад магів із Півдня. М-р Сеґундус розповів, що й сам багато років опановував магію, тому знав життєписи всіх великих чарівників минулих літ. Він стежив за новими публікаціями на ці теми й навіть сам зробив скромний