Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Стоячи на межі лісу, я зробила глибокий вдих. Темрява згущувалася, стаючи практично відчутною. Заклинання матері не пощадило нічого, навіть ті ділянки лісу, які зазвичай випромінювали м'яке світло і тепло, тепер здавалися зловісними. Світлий бік Лісу Двох Облич перетворився на частину мороку.

Кинувши останній погляд на місто, я зробила крок у ліс.

Спочатку здавалося, що тиша оглушує. Під ногами хрустіли сухі гілки, але більше не було чути нічого. Ні шереху звірів, ні шелесту листя.

Коли я дивилася на нього з улюбленого місця на даху мого павільйону, то цей ліс завжди здавався чимось загадковим. Він змінювався залежно від пори року, та й від пори дня: то виглядав гостинним, вабливим, то насторожував своїми тінями. Тепер же він був однаково ворожий, кожна тінь дихала загрозою.

Зупинившись, я опустилася на коліна і приклала долоню до землі. Під пальцями я відчула слабкий, але все ж живий подих цього місця. Ліс жив, хоча його серце явно страждало під натиском темної магії.

Я продовжила рухатися на північ, намагаючись дотримуватися обраного напрямку. Ліс ставав дедалі густішим, і в якийсь момент мені здалося, що я й зовсім загубилася. Я дістала карту, сподіваючись, що зможу зрозуміти, чи на правильному я шляху, але замість цього я лише довго вдивлялася у вже вивчені сплетіння шляхів, і я вже майже була готова вилаятися, як щось змінилося.

Карта затремтіла в моїх руках. Ледь помітна вібрація, немов вона ожила, а потім на її поверхні стали підсвічуватися лінії. Золоте світло заструменіло, звиваючись, ніби живе. Лінія прокладала маршрут, повільно рухаючись уперед, а потім зупинилася, вказуючи на точку десь глибоко в лісі.

Я завмерла, заворожено дивлячись на карту, і в голові почула стародавні слова. Голос звучав м'яко, але владно, ніби Перші самі звернулися до мене. Я не знала стародавньої мови досконало, але зрозуміла, що карта сама веде мене.

— Ну хоч хтось знає куди йти, — прошепотіла я.

Міцніше притиснувши до себе карту, я побігла вперед, не озираючись, немов будь-яке зволікання могло коштувати мені життя. Ліс навколо немов оживав, дихав чимось зловісним, але я не звертала увагу на шорохи й тіні. Адреналін гнав мене вперед, змушуючи не помічати, як горять легені.

Кожен крок віддавався болем у м'язах, але я не зупинялася. Лінія на карті, немов горіла під моєю шкірою, ведучи мене до мети. Не знаю скільки я так бігла, хвилини чи години, але раптом голос у голові, чіткий і владний, наказав зупинитися.

Я різко загальмувала, втрачаючи рівновагу, і впала на мокру, просочену вогкістю землю. Я важко дихала, повітря рвало горло, а серце шалено стукало в грудях.

І тут голос, який раніше був чітким і ясним, раптом перетворився на огидний, ріжучий слух писк. Я схопилася за голову, немов це могло заглушити шум. Писк наростав, пробираючись під шкіру. Мені здавалося, що я кричала, але з горла не вирвалося ні звуку.

І раптом... усе стихло. Секунди перетворилися на вічність, але, віддихавшись, я зрозуміла, що знову чую тишу. Повільно піднявшись на ноги, я озирнулася.

Переді мною височіла скала, повністю вкрита диким плющем. Вона мала неприродний вигляд, немов сама природа приховувала щось важливе. Я підійшла ближче й обережно простягнула руку.

На кінчиках пальців я відчула знайому вібрацію магії. Мої власні залишки магії наче відгукувалися на щось давнє й могутнє.

Відсунувши густі зарості плюща, я побачила темний прохід. Сумніви були марні — я вже знала, що мені потрібно туди. Зробивши глибокий вдих, я зробила крок усередину.

Темрява оточила мене, але я йшла вперед, відчуваючи, як кам'яні стіни пульсують магією. Запаморочення накрило мене раптово, і я вхопилася за холодний камінь, намагаючись утримати рівновагу. У цю мить перед очима спалахнули образи мого життя — посиденьки з Аурою, її турбота, тихі вечори в кабінеті Насіма, суворі, але захопливі уроки професора Тирона, легкі, добрі жарти з Аданом, напружені, але такі цінні тренування з Рузаном.

І раптом — обличчя мами. Яскраве, ясне, наче я знову була маленькою дівчинкою, що зазирає їй в очі в пошуках відповідей. Відчуття чогось втраченого... немов саме про неї я забула щось дуже важливе.

Образи зникли і яскраве світло засліпило мене.

Я стояла в невеличкій печері, де через тріщини в стелі пробивалися перші промені світанку. Однак через заклинання небо все ще було похмурим, немов грозова хмара не збиралася відпускати нас зі своїх оковів.

За кілька метрів від мене знаходився кам'яний постамент. Його давня, грубо висічена поверхня була вкрита дрібними візерунками, але погляд притягувало не це.

Над постаментом у повітрі літав невеликий камінь.

Він був чорним, але з блакитними переливами, як глибина океану, і здавався таким легким, немов міг полетіти будь-якої миті. Придивившись, я побачила на його поверхні стародавні руни, значення яких я не знала, але їхній вигляд заворожував і вселяв благоговіння.

Камінь немов кликав мене. Тепло пробігло по моїх пальцях, поки я стояла зачарована його магією. Я зробила крок уперед і відчуття, що я нарешті прийшла туди, куди мала б, заповнило мене цілком.

Я знайшла Око Дракона.

Стоячи перед постаментом, я не могла відвести погляд від стародавнього артефакту, що притягував мене, наче обіцяючи відповіді на запитання, які терзали мене все життя. Рука сама собою потягнулася до нього, і щойно пальці торкнулися його холодної, гладенької поверхні, мене захлеснув шквал емоцій.

Тілом пройшло тремтіння, магія немов заповнила кожну клітинку мого тіла. Але за мить я скрикнула від гострого болю — він пронизав мене, ніби кинджал встромили прямо в серце. Я похитнулася, ледь не випустивши камінь, але його сила утримувала мене на місці.

Око Дракона випробовувало мене. Я відчувала, як його магія вривалася в мене, немов перевіряючи мою душу, мої наміри, мій страх. Було відчуття, що він шукав у моїй суті щось важливе. У якийсь момент мені здалося, що я більше не витримаю, що ця сила мене зламає, але раптово біль змінився... повнотою.