Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Магія землі, давня й потужна, поєдналася з чимось давно втраченим усередині мене. Я, яка все життя відчувала себе нібито поламаною, позбавленою чогось важливого, раптом відчула себе цілою.

У цю мить, немов спалах, перед моїми очима промайнув давно забутий спогад.

Дитинство. Кімната, наповнена м'яким світлом заходу сонця. Я зовсім маленька граюся з вітром, який кружляє навколо мене, піднімаючи в повітря листя. Але раптом з'являється мама. Її карі очі були сповнені сталі. Вона щось говорить, але її слова немов розчиняються в повітрі. Потім вона простягає руку до мене, і я відчуваю, як магія повітря покидає мене, її виривають із моєї душі.

Я плакала, кричала, благала її зупинитися, але вона не слухала. «Твоя магія послужить мені, моя донько», — її голос звучав як гуркіт грому. Потім я відчула, немов замок зачинився всередині мене, і все стало порожнім.

Я впала на землю, повернута в реальність цим спогадом. Сльози самі текли по щоках, а в грудях розривався тупий, ниючий біль.

Тепер, тримаючи Око Дракона в руках, я відчувала дивну легкість. З невідомо звідки налетів вітер, м'який і теплий, ніби старий друг, що знайшов мене після довгої розлуки. Він ласкаво обійняв мене, заплутавшись у волоссі, а земля під моїми ногами відгукнулася легкою вібрацією, признаючи мене своєю.

Я глянула на камінь, і він змінився, немов підлаштовуючись під мене. Його синява змінилася бурхливим, живим вітром, який кружляв усередині. Зовні він був обплутаний витонченими гілками, які перепліталися, утворюючи кулон. Це було більше, ніж артефакт. Тепер він був частиною мене.

Я витерла сльози і одягла Око Дракона на шию. Його сила вмить потекла по мені, немов річка, наповнюючи впевненістю. Спершись на постамент, я піднялася на ноги.

А тепер мені потрібно було зустрітися з матір'ю.

***

Кожен крок, що виводив мене з печери, був наповнений відчуттям відродження. Я відчувала, як магія всередині мене працює, відновлюючи тіло, насичуючи його силою. Те, на що раніше йшли години, тепер здавалося природним, немов я завжди була такою.

Але щойно я ступила за межі печери, і опинилася серед дерев, як я завмерла.

Із гущавини лісу, оточена кривими тінями, мені на зустріч вийшла мама. Серце болісно стиснулося. Це була не та жінка, яку я пам'ятала. Від величної, впевненої Селести залишилася лише тінь. Її обличчя змарніло до лякаючої різкості, оголюючи гострі вилиці. Темне, блискуче волосся, таке ж, як у мене, тепер перетворилося на сиву копицю. Кістляві руки, ледь прикриті довгими рукавами чорної сукні, видавали слабкість. Але найбільше жахали чорні вени, немов гниль, що обплітали обличчя і шию, зникали під коміром.

— Кліо, — її голос був знайомим, але якимось чужим. Немов відлуння з минулого.

Мене охопила суміш злості й болю. Перед очима сплив спогад, який нещодавно сколихнув мою свідомість. Як вона забрала частину моєї магії. Як я ридала, а вона стояла, холодна й непохитна.

— Навіщо? — видихнула я, тремтячи від стримуваного гніву. — Навіщо ти зробила це?

Селеста трохи схилила голову набік, її погляд став холодним, оцінювальним.

— Це було необхідно, — сказала вона так, ніби йшлося про щось буденне. — Для того, щоб отримати те, що по праву належить мені.

Я усміхнулася, гірко і зло, стиснувши кулаки.

— По праву? Поясни мені! Поясни, чому заради своєї мети ти зламала мене.

Селеста подивилася на мене так, наче була розчарована. Вона зітхнула, ніби втомилася від мого нерозуміння.

— Тому що я, як і ти — нащадок королівського роду Іджин. Мого роду. Королівство, яке було стерте з лиця Великої землі понад тисячу років тому.

Її голос здригнувся, і я вперше побачила в її очах не холод, а щось на зразок болю.

— Моя сім'я блукала трьома королівствами, благаючи про допомогу. Але ніхто не відчинив нам дверей. Ніхто не хотів втручатися, — зло виплюнула вона. — Батьки померли, а я... Я була зовсім маленькою, коли мене прихистили в Лісовому Королівстві.

Селеста продовжувала і в її голосі звучала гіркота. Вона розповіла, як росла, приховуючи свої справжні сили, як завойовувала місце в суспільстві. Як одного разу зустріла короля Лорайна. Він був зачарований її красою і загадковістю, а однієї ночі, захмелівши від сливового вина, розповів їй про своє бажання підкорити Іджин Лісовому Королівству.

— Це було принизливо, — сказала вона, і її голос затремтів від люті. — Він хотів перетворити нашу спадщину на іграшку.

Вагітність, за її словами, стала несподіванкою, але і в цьому вона побачила можливість. Вона спланувала все. Те, що я буду замкнена в Палацовому комплексі, було їй тільки на руку, маніпулювала Лорайном і... позбавила мене частини магії. Адже Рузан казав, що для такої чорної магії потрібно дуже багато сил. Але тут мене осяяла ще одна здогадка.

— Це була ти, — прошепотіла я, перетравлюючи її розповідь. — Ти була тією жінкою в чорному, яка навела мене на Око Дракона.

Вона кивнула, не відчуваючи за собою ні краплі провини.

У голові спливла розмова з королем Одханом. Його слова луною віддавалися в пам'яті, як удари грому. Він сказав, що моя мати приходила до нього. Він мав рацію. Вона справді виявилася нащадком королівського роду. Але чому він не віддав їй карту? І чому так легко передав її мені?

Я шукала відповідь у виразі обличчя Селести, але її погляд був не менш загадковим, ніж сама ця історія. Вона стояла прямо, немов виточена з каменю, але її пальці нервово смикали краї сукні. Очі матері свердлили мене, а губи щільно стиснулися, ніби вона намагалася втримати щось, що готове було зірватися з язика.

— Тому ти хотіла, щоб саме я почала шукати Око Дракона, — нарешті сказала я, голос прозвучав трохи голосніше за шепіт. Я відчула, як пальці мимоволі стискаються в кулаки. — З якоїсь причини король Одхан не хотів віддавати тобі карту.