Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

відомо, що він тут. Вони поступаються йому дорогою, коли він наближається. Людей дедалі більшає, і невдовзі Закарі здогадується, куди всі вони йдуть.

Черговий поворот приводить його до широких сходів, що спускаються до бальної зали. Сходи прикрашені ліхтариками й гірляндами з вимоченого в золотій фарбі паперу. Кам’яними сходинками стікають позолочені хвилі конфеті. Вони чіпляються до пругів суконь і закотів штанів, линуть далі та кружляють разом з натовпом.

Течія гостей підхоплює Закарі й несе за собою. Бальна зала, до якої вони потрапляють, водночас видається і знайомою, і цілковито неочікуваною.

Знайоме йому порожнє й безлюдне приміщення зараз переповнене гостями. Усі люстри горять і кидають на залу світло для танців. Під стелею висять повітряні кульки металевого кольору. З них звисають довгі мерехтливі стрічки, а підійшовши ближче, Закарі помічає, що кожна з них прикрашена перлами. Усе навколо хвилюється, мерехтить і виблискує золотом. Пахне медом, ладаном, мускусом, потом і вином.

«Віртуальна реальність не така реальна, якщо нічим не пахне», — цитує голос у голові.

Завіси з повітряних кульок звиваються лабіринтами, велетенське приміщення поділене й подрібнене майже прозорими стінами. Один простір перетворився на кілька окремих: імпровізовані кімнати, алькови, невеличкі сценки зі стільцями, килимами кольорів коштовного каміння, що вкривають кам’яну підлогу, і столиками зі скатертинами з темно-синього, як опівнічне небо, шовку, помережаного зірками, на яких викрашаються латунні кубки й вази з виноградом, фруктами та сирами.

Позаду Закарі стоїть жінка з підв’язаним шарфом волоссям і в мантії факоліта. У руках вона тримає велику чашу із золотавою рідиною. Хлопець спостерігає, як гості занурюють у неї кисті, а коли виймають, вони вкриті блискучим золотом. Фарба стікає на передпліччя та рукави, а Закарі помічає кілька золотих відбитків пальців за вухами й на потилицях і багатозначні сліди над вирізами суконь та нижче талій.

Ближче до центру завіса зі стрічок розсувається, відкриваючи повний масштаб бальної зали. Більшу її частину займає танцмайданчик, що простягається аж до арок на протилежному боці. Закарі береться обходити кімнату під стінкою. Танцюристи кружляють так близько, що подоли суконь торкаються його ніг. Діставшись каміна, що ніби сам насунувся на нього, хлопець виявляє: той заставлений свічками, які вишикувалися на полиці, проливаючи на камінь воскові калюжки, а також бачить свічки, які лежать купками всередині. Поміж свічками стоять пляшечки із золотистим піском, водою та маленькими білими рибками з пишними хвостиками, які мерехтять у променях світла, мов вогники. Над вогниками й рибами намальовані сигіли — місяць уповні в оточенні серпиків, що ростуть або спадають.

Увагу Закарі привертає порух біля його руки, і, опустивши погляд, хлопець помічає, що хтось тицьнув йому в долоню складений папірчик. Він роззирається на гостей вечірки, але всі вони занурилися у свій світ. Хлопець розгортає аркуш. Він укритий рукописним текстом, що виведений золотим:

Місяцівна ніколи не просила про послугу Смерть або Час, але було дещо, чого вона хотіла, чого вона бажала, чого вона жадала понад усе, про що їй колись доводилося мріяти.

Певне місце стало для неї дорогоцінним, а людина, яка там жила, і поготів. Місяцівна поверталася туди за будь-якої нагоди в украдені миті або в позичений час.

Вона знайшла омріяне кохання.

І вона була сповнена рішучості зберегти його.

Закарі розглядає людське море довкола себе — усі танцюють, п’ють і сміються. Доріана він ніде не бачить, але цю записку напевно написав чоловік, тож він мусить бути десь неподалік. Закарі знову складає папірець, кладе записку в кишеню і далі йде бальною залою.

Позаду каміна на столах стоять пляшки. За одним з них жінка в костюмі наливає і змішує рідини у вишуканих келихах, а потім віддає їх тим, хто проходить повз. Хлопець дивиться, як вона працює, змішуючи рідини, що шиплять, піняться та змінюють колір з прозорого на золотий, потім на червоний, на чорний і знову на прозорий.

Він чує, як авторка коктейлів бажає комусь благословенного нового місячного року, простягаючи йому кубок для шампанського, укритий шаром золотого листя, який доведеться порушити, щоб скуштувати напій. Закарі рушає далі ще до того, як поверхня трунку вкривається брижами.

У тихому закутку якийсь чоловік посипає підлогу піском чорного, сірого, золотого та відтінку слонової кістки кольорів, створюючи вигадливі візерунки, схожі на мандалу[52] кола з танцюристів, повітряні кульки, велике вогнище, ще одне коло з котів і останнє — з бджіл. Кінчиком пір’їнки митець малює на піску найдрібніші деталі. Закарі підходить ближче, щоб краще все роздивитися, та чоловік, щойно завершив картину, змітає пісок і починає спочатку.

Неподалік на канапі відпочиває жінка, вбрана в самі лише стрічки. На смужках тканини, що звиваються навколо її шиї, талії і збігають донизу ногами, написані вірші. Чимало прихильників читає жінку, але вона занадто нагадує Закарі тіла зі склепу, тож він уже збирається відвернутися, як раптом його погляд чіпляється за один рядок.

Спершу Місяцівна хотіла поговорити зі Смертю.

Хлопець наближається на крок, щоб прочитати історію, що збігає жінчиними руками й закручується навколо талії.

Вона запитала, чи може Смерть зберегти одну душу.

Смерть подарувала б Місяцівні будь-що, адже Смерть надзвичайно щедра. Це був простий дар, і дати його було легко.

Стрічка закінчується, закрутившись навколо жінчиного безіменного пальця. Хлопець читає інші, але на них більше нічого немає про Місяцівну.

Закарі мандрує далі й знаходить частину зали, де зі стелі звисають сотні розгорнутих книжок, що наче ширяють у повітрі. Він тягнеться, щоб торкнутися до однієї з них у себе над головою, і її сторінки тріпотять під його пальцями. Ціла зграйка вишиковується, змінюючи клин, наче гуси.

Хлопцеві здається, наче він помітив Доріана з протилежного боку танцмайданчика, тож він намагається прокласти шлях туди. Натовп знову тягне його за собою. Як багато людей. Ніхто на нього не зважає, однак хлопець менше почувається привидом, адже простір і люди навколо здаються якимись щільнішими. Він майже відчуває пальці, які злегка торкаються його руки.

— Ось ти де, — чує біля себе голос, але це не Доріан, а рудоволосий юнак, якого він уже бачив раніше. Він десь загубив піджак, а руки в нього вкриті золотом аж до кінчиків пальців.

Закарі вирішує, що помилився і звертаються до когось іншого, та незнайомець дивиться простісінько на нього та цікавиться:

— Коли ви?

— Що — коли? — перепитує Закарі, досі не певний, що юнак розмовляє з ним.

— Ви існуєте не зараз, — пояснює рудоволосий, підіймаючи позолочену руку до хлопцевого обличчя й легенько торкаючись пальцями його щоки.

Цього разу