Анна Дрімс - Подаруй мені тата, Анна Дрімс

Розділ 30. Ніка

Ніка

— Сьогодні я ночувала вдома. Ми з татом заснули на дивані. Він читав казку та заснув перший… — чую крізь сон усміхнений голос своєї дівчинки, точніше, якісь уривки…

Мені здається, що вона десь поруч, але я нічого не бачу… Це шалено лякає… Я ніби в жахливому сні. Чую голоси, проте нікого не бачу й прокинутися теж не можу… Я зовсім нічого не відчуваю… тільки іноді вловлюю стрімко якісь історії…

— А ось і квіти, — каже Ася. — Це Надя вибирала. Вона хвилювалася, коли їхала до тебе сьогодні. Минулого разу вона так плакала, — відчуваю смуток у її голосі, — коли побачила тебе в такому стані…

— Ти тут не зовсім довго, але Ігор наче зірвався з котушок, — голос вічно позитивної Аліси зараз здавався мені жалобним і трохи обуреним. — Він вирішив покарати всіх, хоча ні, це я якраз розумію. Сама готова звернути голови цим виродкам. Впевнена, Карим та Олег вже не виберуться з того пекла, куди їх запхав твій благовірний. Довго там просто не протягнути… Але, якби ти тільки бачила, як він звинувачує себе. Мені здається, він може заснути тільки, коли поруч Надя, вона ніби заспокійливе для нього… Він перетворюється на якогось робота, закривається від усіх. Рідко каже щось. В останні дні мені здається, що його мозок завжди розважливий, а серце, наче бурулька… Ти потрібна йому, Ніка… Усім нам… Повертайся швидше.

Цей жах ніяк не закінчувався… Ці голоси… у такі моменти я просто ридаю, але потім розумію, що сліз немає, і боляче саме моєму серцю та моїй душі… Від часу до часу я чую, як плаче моя мама та сумно зітхає батько…

— Мамо, сьогодні мені зачіску робив тато, уявляєш? — збуджено розповідає донька. — Я йому сказала, що вийшло майже, як у тебе. Він дуже старався, — останню фразу вона шепоче й мені здається, що я відчуваю її подих і запах її улюблених тістечок. — Ми з татом тебе чекаємо. Сильно-сильно… — продовжує шепотіти. У цей момент по всьому тілу пробігає швидкоплинний електричний розряд. — Люблю тебе, матусю.

Зараз мені так хочеться усміхатися, я так скучила за своєю малечею, мені не терпиться її обійняти, міцно притиснувши до себе, поцілувати… Побачити радісні блакитні очі, але я не можу… Тільки голоси… Мені здається, що цей жах ніколи не закінчиться…

— Тато! — різкий вигук Наді ріже слух. — Вона поворухнула пальцями!

Дуже часто я відчуваю, що в повітрі витає до болю знайомий запах, таке відчуття, що хтось практично завжди поряд, це відбувається в ті моменти, коли я не чую голоси близьких, але я не можу зрозуміти, хто це… не можу згадати…

— Ти знаєш, — задумливі інтонації Віти заспокоювали. — Надійка в тебе дуже розумна. Вона всіх просить із тобою розмовляти, погрозливо махає пальчиком, забороняючи плакати чи сумувати у твоїй палаті. Щоразу збираючись до тебе, вона старанно дбає про свій зовнішній вигляд. Знаєш, чому? Я впевнена, що кожного разу вона сподівається, що ти розплющиш очі й побачиш її. Вона не хоче, щоб ти хвилювалася, що в неї розпатлане волосся або пляма на кофті, найбільше, про що вона зараз мріє, щоб ти усміхнулася, обійняла її… Коли ти поворухнула пальцями… — голос подруги помітно тремтить, фрази стають плутаними. — Вона вчора не могла заснути до глибокої ночі… Ти знаєш, мені дуже не вистачає тебе, подруго… Я, звичайно, не знала нормально твого Ігоря, але зараз він здається мені роботом… ніби він живе тільки тому, що треба, і робить усе не тому, що хоче, а тому, що так потрібно… Загалом не знаю, як правильно все це тобі пояснити, ти просто маєш це побачити й вправити йому мізки…

Коли я чую про Ігоря, мені чомусь стає боляче й прикро, бо саме його голосу я ніколи не чую, усі кажуть, що йому погано, але я його не чую! Не чую!

Мені здається, коли я прокинуся, то ніколи не забуду цього жахіття. Впевнена, Віта та Аліса змусять ще й у сонник залізти, щоб зрозуміти, до чого таке сниться і що на мене чекає в майбутньому, хоча б заради цікавості.

— Пробач… Я не знаю, як правильно це робити. Я не знаю, чуєш ти мене чи ні… але Надя вчора побачила, як ти поворухнула рукою, а лікар підтвердив стрибок на приладах. Ти знаєш, ми з нею тебе дуже сильно чекаємо, я ні чорта не можу без тебе. Навіть зробити дочці зачіску, — я наче завмерла, почувши його голос, несподівано відчувши той самий запах, який постійно витав у повітрі, я зрозуміла, що саме Ігор був практично завжди поряд. — Ти знаєш, ми без тебе довго так не протягнемо… Ти тут майже два тижні, а я ніби паралельне життя проживаю… Не чую твого голосу, не бачу твоєї усмішки… Немов моє персональне пекло. Усе, як на автоматі… живу на автоматі… З одного боку, все відбувається так швидко, так багато подій, а з іншого, так все тягнеться, і здається, що пройшла ціла вічність. Ти знаєш… напевно, правильніше сказати, що я зараз живу на автопілоті, але й він колись дасть збій, особливо якщо поряд не буде тебе… — остання фраза прозвучала так близько й тихо, мені здавалося, моє дихання почастішало.

— Мамочко! — вигукує несподівано дочка. — Я прийшла. Тату, ти вже поговорив? — серйозно цікавиться.

— Можна й так сказати, — відчуваю, як він усміхається, так хочу їх побачити. Відчуваю дотик до своєї руки.

Немов усе, що збиралося в мене всередині, зараз виривається назовні. Усі почуття та думки страшенно сплутані, але мені чомусь здається, що я не сплю. Мені так хочеться їх побачити, але я не можу розплющити очі! Не можу! Від безсилля та нестерпного болю я починаю плакати…

— Мамусю… — загальмований голос Надійки лякає. — У тебе сльозинка. Ти плачеш?..

— Ніко, — схвильовані інтонації Ігоря насторожують, і я не можу зрозуміти, що відбувається.

— Тату, вона знову поворухнула пальцем.

Незрозумілий біль огортає все тіло, голосний писк дратівливих приладів заповнює мою голову, доводячи до жахливого розпачу… я провалююсь у темряву…

***

Дорогі читачі! Ця книга підходить до свого логічного завершення. Завтра буде останній розділ «Епілог». Будь ласка підтримайте цю історію зірочкою, коментарем та підпискою на сторінку автора❤❤❤

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно