Астра Вєєр - Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр

Після зради хлопця я взагалі не збиралася заводити стосунки. Але навіть цього не дав зробити новий бос. Спочатку він обрав мене, як якусь служницю, потім обіцявся карати батогом. Тепер взагалі знахабнів! Вимагає стати його фіктивною нареченою. Він думає, я погоджуся? Ні, я не буду... ну добре, подумаю. - Я чекаю на відповідь, Вікторіє? - вимагає бос, пронизуючи мене хижим поглядом. - Послухайте, я можу не впоратися. У мене і досвіду такого немає, - зніяковіло бурмочу. - І це каже та, що стрибнула на мене при всіх і лізла цілуватися? Боже, який сором. - Тоді вийшло випадково. Пробачте. - Ні, не пробачу. Відпрацьовувати будеш! # нахабний красунчик бос # завзята помічниця з вогником

Розділ 1

Віка

Відчинити бардачок у чужій машині не найкраща моя ідея. Тепер його потрібно зачинити, але я продовжую сидіти з розкритим від подиву ротом.

Там валяються всякі дрібнички, серветки, папірці, зарядка і навіть шкарпетки. Але найважливіше нагорі - маленька оксамитова коробочка з ювелірного.

У мене перехоплює подих. Як? Невже Вітя зважився?

Але чому не заговорював про це? Міг хоча б натякнути, чимось себе видати. Напевно, хотів зробити сюрприз. Так-так, шокувати мене пропозицією руки і серця.

О боже, як романтично!

Перевіряю через вікно, мій хлопець поки не наближається до машини. Ми приїхали на заправку, і Вітя відправився оплачувати бензин, ще каву збирався купити. Він залишив мене в машині, а я ось така цікава дівчина взяла й виявила його таємницю.

Все, треба терміново зачинити і забути.

Зачиняю бардачок.

Дихаю глибше.

Ні, не можу.

Натискаю знову на кнопку, відчиняючи бардачок, і заглядаю в коробочку. Там каблучка! Тоненька, витончена, з блискучим камінчиком посередині. Мені подобається. Гарний смак у Віті. Приміряти б ще…

Помічаю, що він виходить із будівлі з двома стаканчиками. Швидше повертаю на місце коробочку, на час прощаюся з каблучкою і роблю вигляд, що просто сиділа, нудьгувала в очікуванні майбутнього нареченого. Ох, і понесло ж мене мріяти наперед.

Ми зустрічаємося півроку. Поки навіть не дійшли до стадії почати разом жити. І тут каблучка! Ні, вона не дає мені спокою. Ну як я тепер забуду про неї?

- Віко, з тобою все гаразд? - Вітя простягає мені стакан з гарячим напоєм.

- Т-так, все відмінно. Радію новому дню. Раптом сьогодні щось незвичайне трапиться? Знаєш, таке буває. Не чекаєш нічого, а тут хлоп і подарунок долі.

Здається, я себе видаю. Вітя спантеличено хмуриться, дивлячись на мої зміни. Тільки сиділа сонна, з бурчанням скаржилася на замовників, як ось уже підбадьорилася та на щось новеньке чекаю.

- У мене сьогодні нагрянуть подаруночки, - виїжджаючи з заправки, він підтримує розмову. - Обіцяли з податкової приїхати. Затримаюся допізна, тому навряд чи після роботи зустрінемося.

Хм-м... Пропалюю поглядом бардачок, знаючи, що лежить там і на мій пальчик проситься. Мабуть, не сьогодні. Ну добре, ще почекаємо. А я поки погортаю у каталозі весільні сукні.

Ой, це ж стільки всього ще потрібно купити!

Біля входу в будівлю офісу розлучаємося з Вітею.

- Не сумуй, крихітко. Я буду дзвонити, - хлопець цілує мене в щоку, і швидкими кроками віддаляється.

Ми разом працюємо в одній компанії, тут і познайомилися, коли в минулому році я підсіла до нього в кафе для співробітників. Спочатку спілкувалися, як колеги, потім поступово зближувалися і, як каже моя подруга, Вітя безнадійно поплив.

Підходжу до ліфта, працює тільки один, другий тимчасово вийшов з ладу. Але я не поспішаю йти до першого. Краще пропущу. Та й пройтися по сходах теж буває корисно.

Причина моєї затримки розслаблено стоїть у стильному дизайнерському костюмі, поглядає на платиновий наручний годинник, і чекає, коли за його величністю приїде кабінка.

Дивно, що Бєльський Кирило Олексійович не завів собі тут власний ліфт. З простим людом готовий навіть їздити. Цей Бєльський завідує айті-напрямком у нашій компанії. А його родина тримає головний пакет акцій і все контролює.

Подейкують, що характер у Кирила Олексійовича препоганий. Не так глянув на нього, не посміявся з його жарту - виженуть навіть без заяви. Жахливий тип, хоча зовні вродливий. Високий, ставний, помітно, що у відмінній формі. Гордий профіль, вольове підборіддя, аристократичний ніс. Ще у нього виразні очі, такі глибокі, пекучо-карі, як міцна ранкова кава. Ось він посміхнувся, і суворість на обличчі змінила чарівність. Уявляю, скільки за ним бігає жінок.

Та навіть вигадувати не треба - моя подруга одна з лютих фанаток сліпучого красеня Кирила. Постійно мене дістає балачками, який він пречудовий.

Я та ще кілька скромних співробітниць застрягли у коридорі, мовчазно розглядаємо пришестя на роботу розкішного боса. Решта, хто сміливіше, вже прилипли до нього і лізуть з питаннями. Підлабузничають, ясна річ. Всі знають, що в його відділі найвищі зарплати. Мене туди взагалі не тягне. Люблю своє робоче місце, звикла вже, мені і так добре.

Кирило Олексійович ввічливо пропускає жінок вперед, проходить за ними до ліфту. Бач, який чемний. Мене таким не проведеш.

Перевіряю час, треба поквапитись.

Піднімаюся по сходах на свій поверх у відділ замовлень реклами. Подумки я вже приміряю фату, не до роботи мені. Швидше б з подругою поділитися важливою новиною. Ще трошки і я стану на-ре-че-ною.

- Віко, тебе шеф викликав, - прямо з порога повідомляє мені наш старший менеджер.

- Навіщо? - напружуюся, що з самого ранку не дають мені спокою. Заважають новинами ділитися.

- Звідки я знаю? Сказав так - відправ до мене Ластівкіну Вікторію з речами. Я передав. Іди, дізнавайся!

- Чого? - на цей раз вже питання вилітає від шоку.

Зустрічаюся з подругою очима, ми разом працюємо менеджерами і на двох знімаємо квартиру на околиці міста. Марина мені махає з-за свого столу, що нічого не знає, в її очах не менше здивування, я це бачу.

От халепа!

Як же швидко добрі новини змінюють інші, зовсім недобрі. Хіба просто так звуть співробітників до шефа з речами? Напевно, чутки щодо скорочення кадрів збуваються.

Але чому тоді починають з мене? У мене відмінні показники, жодного зауваження і запізнення.

- Ви викликали, Миколо Сергійовичу? - нерішуче заповзаю в кабінет начальника нашого рекламного відділу.

- Так, Вікторіє, викликав. Заходь сміливіше, - начебто не грізно вимовляє, але у мене все одно передчуття чомусь кепське.

- Скорочення вирішили почати з мене?

А що сидіти і чекати, сама називаю причину.

Плакати хочеться, так прикро і соромно під зад отримувати. Чому я? Ну чому? У-у-у... як шкода себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍