Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

Розділ 36

 

 

Худорлява жінка похилого віку з темним, зібраними на потилиці у вузол, фарбованим волоссям — завідувачка гінекологічного відділення, відклала в бік результати обстеження й втупилася на Віку над окулярами, що сповзли на кінчик носа. Попри рішучий настрій, Вікторія відчула себе незатишно. Саме це незвичайне відчуття змусило її підійняти підборіддя.

— Я наполягаю.

— Дитинко... Вибачте, що я вас так називаю, але в мене донька вашого віку. І свою дочку я б вилаяла за такі наміри, — жінка зняла окуляри та втомлено потерла пальцями очі. — Рекомендую подумати ще раз. Термін для аборту пограничний. Існують велика небезпека ускладнень та ймовірність, що ви не зможете знову завагітніти.

Вона знала це, але в цю мить їй не хотілося думати про такі речі. Єдине, до чого Віка прагнула, зробити Едові якомога болючіше. Змусити його страждати так само сильно, як мучиться вона сама. Відчути біль набагато більшу, ніж ту, яка проштрикнула її та не відпускала досі — коли він взяв за руку іншу жінку. Її він ніколи так не торкався. Інтимно, пристрасно, по-власницьки — так, і не один раз. Але ніжно... Як же ніжно він дивився на Синичку, ніби не існувало жінки кращої за неї!

— Не збираюся міняти рішення, тому не витрачайте час даремно. Аналізи готові, і я хочу закінчити з усім цим вже сьогодні.

— Послухайте, Вікторіє, не мені вам радити, але ж...

— Саме так. Прошу вас утриматися від порад. Мені з цим жити.

— Не тільки вам. Гадаєте, що лікар, який робить аборт, залишається байдужим, позбавляючи можливості маленьке життя з'явитися на світ? Ця подія залишає невидимі й не одразу усвідомлені шрами на його душі — навіть якщо аборт необхідний, щоб врятувати життя жінки. Повірте, я знаю, про що кажу. Але зараз мова не про мене. — Завідувачка відділення знову одягнула окуляри, ніби відгородившись від Віки, зачинивши лише на мить напіввідкриті двері у власний внутрішній світ: — У наш час мати-одиначка давно не рідкість. Багато жінок вдаються до штучного запліднення, щоб випробувати радість материнства.

— Ми втрачаємо час. У мене ще багато справ. Потрібно щось підписати?

Лікарка похитала головою й простягла Вікторії бланки з результатами обстежень.

— Зайдіть до кабінету реєстратора. Вона заповнить медичну картку. Після цього почекайте трохи в холі перед відділенням. Коли все підготують до операції, вас покличуть.

Влаштувавшись на зручному диванчику в просторому холі, Віка відкрила один з журналів, розкиданих на журнальному столику. Вона автоматично перегортала сторінки, але не запам'ятала жодної картинки, не кажучи вже про слова. Адреналін вирував в її крові в передчутті того, що мало статися.

Намагаючись хоч якось заспокоїтися, вона нагадала собі, що одного разу вже проходила через це. Юна, перелякана, розгублена, вона так до кінця й не усвідомила, що з нею зробили, а потім всіма силами намагалася про це забути. Проте минулого разу вона позбулася частинки людини, заради якого зважилася на втручання. А цього разу...

З гіркотою в душі, Віка подумала про те, що сьогодні вона збирається зробити аборт на зло єдиному чоловікові, до якого відчувала сильну прихильність. Цього разу її ніхто не змушує — окрім власної образи та розтоптаних почуттів.

Годі. Ед досить покомандував. Вертів нею, як хотів. Вона доведе йому, що він їй не господар. Вона й сама здатна приймати рішення. Нехай побачить, що Вікторія Спінель не так вже потребує його, як він думає. І якщо Ед після цього не захоче мати з нею справу... Якщо він її залишить...

Він вже її кинув, тільки не сказав про це. Мабуть, планував повідомити після роботи.

У грудях защеміло так сильно, що Віка відклала журнал і заплющила очі.

Швидше б все закінчилося. Більше не буде виснажливої ​​нудоти, слабкості, дитини. І Еда.

— Толю, зараз же повернися!

Віка розплющила очі від різкого вигуку, що пролунав зовсім поруч. Повз неї пробігла молода жінка. Вона наздоганяла малюка, що тікав в протилежний від гінекологічного відділення бік. Назва над іншими дверима була «Центр репродукції».

Посміхнувшись, Вікторія подумала про іронію долі. З холу вело два шляхи, як у старій казці. Направо підеш — дитину знайдеш. Можливо. Ліворуч — втратиш. Якщо вирішиш. Існував ще один шлях — до виходу з будівлі. Туди, де доводиться покладатися тільки на удачу. Тільки на відміну від казки невідомо, чи приведе будь-який з цих напрямків до щастя, чи хоча б до умиротворення. Кожен з них обіцяв лише надію.

Молоденька жінка бігала по холу за дитиною, то витягаючи його з горщика з фікусом, листя якого він намагався жувати, то з-за диванчика, куди він закинув свою машинку. Малюк з незворушним виразом обличчя дозволяв матері всадовити себе на коліна, але варто було жінці відволіктися на нескінченні телефонні розмови, як він непомітно сповзав на підлогу та продовжував бешкетувати.

Зрештою йому набридло тікати, і він почав гортати яскраві журнали на низькому столику, а потім методично рвати сторінки на дрібні шматочки, складаючи їх купкою. Найцікавіше, що все це малюк коїв мовчки, лише іноді видаючи звуки, схожі на крехтіння.

Кинувши на Віку обережний лукавий погляд, він потягнув до себе журнал, який вона читала, і теж надірвав краєчок. Завмер на мить, очікуючи реакції. Віка теж мовчала, з цікавістю спостерігаючи за хлопчиком. Той зрозумів, що вона не збирається його лаяти, і різким рухом відірвав титульну сторінку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍