Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

отримали б аргумент на свою користь проти сучасної литовської держави. Для литовців було очевидним, що ретроспективна відмова поляків від Вільнюса автоматично підтвердить претензії Литви. Білоруси та росіяни дивилися на це інакше.

Доводити, що литовська інтерпретація подій 1920 р. була історично неправдивою, не надто захопливе завдання. У 1920 р. Вільнюс був чим завгодно, лише не етнічно литовським містом, а його відсутність у складі міжвоєнної Литви дала країні змогу існувати як національній державі з незначними групами меншин. У 1939 р. незалежна Литва, а в 1945 р. Литовська РСР, завдячували правом на місто Сталінові. Після знищення найбільшої міської спільноти євреїв і поляків Вільнюс десь близько 1980 р. став литовським містом під радянським пануванням. (Понарський ліс, згаданий Міцкевичем як міфічний першопочаток Вільнюса, став останнім прихистком для страчених у 1941 р. віденських євреїв). Розглядаючи ці докорінні зміни як «повернення» Вільнюса, литовські націоналісти могли стверджувати, що місто завжди було литовським. У процесі свого народження нації творять історії та нищать традиції, що їх науковці, які зацікавлені в розкритті справжнього перебігу подій, мусять реконструювати. Це наштовхує на значно цікавіші висновки. Будь-які вибачення Польщі за 1920 р. були б просто недоречними, оскільки у 1990-х рр. ніхто з представників обох сторін не пам'ятав, що трапилося сімдесят років тому. У 1920 р. литовські національні діячі чудово розуміли, що у Вільнюсі майже не було литовців, а їхні претензії на місто були водночас історичними та політичними. Потрібна була освітня політика міжвоєнної та радянської Литви, щоб народ «вивчив» що в 1920 р., коли його захопила Польща, Вільнюс був етнічно литовським. Так само у 1920 р. Пілсудський і Желіговський анексували місто не як польські націоналісти чи вороги Литви, а як польські литовці. Вони діяли не в рамках парадигми «етнічної» національної держави, а мріючи про відродження Великого князівства Литовського у формі федерації. Сім десятиліть по тому про ці мотиви та ідентифікації забули й вони розчинились у більшому польському наративі національних перемог і поразок. Як наслідок, у 1990–1992 рр. етнічна ідея нації здобула майже цілковиту перемогу і в Литві, і в Польщі.

У 1990-х рр., коли незалежні литовська та польська держави вже могли вільно повернутися до вільнюського питання, в своїх міркуваннях усі вже виходили з модерної позиції: одна нація — одна держава. Проте з такого способу мислення можна було зробити принаймні два цілком протилежні висновки. З одного боку, можна було припасувати його до Вестфальського розуміння міжнародних відносин, пом'якшеного сучасним визначенням міжнародного права та європейського співробітництва. Таким був підхід Скубішевського. З іншого боку, ті, хто сприйняв модерний принцип «одна нація — одна держава», могли спробувати змусити інших прийняти власне тлумачення свого минулого. Залучення однієї національної історії до світу політики обов'язково викликає свого примарного двійника у сусідній національній історії. Литовська зовнішня політика мала переконати поляків відмовитись від власного (помилкового) прочитання подій 1920 р. та прийняти литовське (ще помилковіше). Скубішевський відкинув таку можливість і далі розглядав національні держави крізь призму їхнього майбутнього як держав, а не їхнього минулого як націй, пропонуючи східним сусідам Польщі європейське майбутнє. Зрештою, ця тактика спрацювала, але цього разу сам Скубішевський потребував підтримки від Європи.

НАТО

В ніч на 24 серпня 1993 р. у Варшаві Борис Єльцин у нетверезому стані письмово підтвердив, що польське членство в НАТО не зашкодить інтересам Російської Федерації. Хоча вже наступного дня було видно, що Єльцин шкодує про свій вчинок, а пізніше у Москві він його навіть зрікся, це був початок міжнародних дебатів про розширення НАТО. Як одразу ж зазначили деякі литовські політики, польське членство в Альянсі перетворило би Литву на невеличку буферну державу між НАТО та Росією. Оскільки на цей час російські війська вже залишили Литву, Вільнюс отримав трохи більше простору для маневрів у політиці щодо Організації Північноатлантичного договору. Можливий вступ до НАТО змінив погляди литовської еліти, тож історичні претензії до Польщі були не на часі. Литовські соціалісти (колишні комуністи), що очолили уряд у листопаді 1992 р., виступали проти НАТО, але схилялись до зближення з Польщею. Їх лідер, президент Альгірдас Бразаускас (1932–2010), виступав за дистанціювання від Росії та Заходу. Литовські національні партії, що тепер перебували в опозиції, підтримували ідею розширення НАТО, але не згоджувались на зближення з Польщею. У жовтні 1993 р. праві наполягали, щоб соціалістичний президент пристав на вступ Литви до НАТО, вимагаючи, щоб соціалістичний уряд встановив пряме правління над польською меншиною та змусив Польщу вибачитись за 1920 р. У листопаді 1993 р., коли обговорення цього питання набрало обертів, деякі націоналістичні політики усвідомили, що буде дуже непросто досягнути поставленої мети. Успіхи націоналістичної партії Володимира Жириновського на парламентських виборах у Росії 13 грудня 1993 р. вчасно нагадали, що міжнародна політика служить не лише для здобування слави, а й має практичне застосування. 29 грудня литовський парламент рекомендував урядові подати заявку на членство в НАТО. 4 січня 1994 р. президент Бразаускас так і вчинив[594].

Навіть тоді, коли Росія здавалась ще небезпечнішою, а НАТО — ще привабливішим, литовські націоналісти все ж не могли дійти згоди щодо Польщі. Розуміння того, що Польщу слід розглядати як дружню державу, а не неприязну націю, до якого українські національні діячі дійшли напередодні 1991 р., для литовських національних діячів навіть наприкінці 1993 р. все ще залишалося недосяжним. Погляди колишніх діячів «Саюдісу» розділились. Тоді як Ландсбергіс змінив свою думку щодо необхідності договору з Польщею без засудження Желіговського ще наприкінці 1993 р., другий найвпливовіший діяч «Саюдісу» Ромуальдас Озолас (нар. 1939 р.), як і Ландсбергіс, голова консервативної партії у 1993 р., навіть за таких умов виступав проти угоди. У 1990 р. цей інтелектуал і гуманіст видавав газету «Саюдісу», водночас засідаючи в Центральному комітеті литовської комуністичної партії. Після здобуття Литвою незалежності він почав жваво цікавитись питанням польської меншини, завдяки чому став одним із найвідоміших політиків у країні. Коли Литва підписала договір із Польщею, в якому не згадувався Желіговський, Озолас заявив, що Польща вважає Литву «напівсуверенною державою», а сам договір назвав «стратегічною поразкою»[595].

Однак вирішальний голос тоді мали литовські націоналісти, що почали мислити стратегічно і вже мали певний досвід контактів із Польщею. Ці люди, яких у 1991 р. ніхто не міг перевершити в їх підозрах до Польщі, в 1993 р. змінили свою думку й у відповідний момент були готові до співпраці. Показовою є постать Аудрюса Буткявічюса. Певний час він мислив у категоріях збереження литовської держави, спочатку як координатор руху мирного спротиву в рамках литовського національного руху, потім як керівник національної оборони невизнаної литовської держави й, нарешті, як міністр оборони незалежної Литви. Він розглядав події 1920 р. з типово литовської позиції і як громадський і політичний діяч спочатку вбачав у Польщі загрозу. У листопаді 1991 р., коли на території його Литви все