Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Радянського Союзу. Це дало Мінську змогу усвідомити максиму, що національні держави слід будувати та підтримувати в успадкованих кордонах, а також зрозуміти, що жоден вияв білоруського реваншизму щодо Литви не отримає польської підтримки. А для литовців це стало свідченням того, що Польща не претендує на всі втрачені у 1939 р. південно-східні землі. Найважливішим же стало повідомлення росіянам про те, що реваншистські тенденції не отримають жодної західної підтримки. Офіційно підтвердивши 93% своїх східних кордонів на середину 1992 р. (206 км з Росією та 428 км з Україною у травні і 605 км з Білоруссю у червні, після чого залишились не підтвердженими лише 91 км кордону з Литвою), Варшава дала чіткий сигнал про те, що вона не зацікавлена в експансії на схід. Таким чином, швидке підписання договорів із Україною та Білоруссю реалізувало східну програму «Культури».

Головним внеском Скубішевського до великої стратегії «Культури» стало використання європейських стандартів для перенесення польських норм на схід. У червні 1992 р., коли Скубішевський підписав у Варшаві білорусько-польський договір, він пов'язав відносини Польщі з європейським майбутнім Білорусі та визнав європейські стандарти найкращим способом розв'язати питання меншин. Після цього перше посольство Білорусі відкрилось саме у Варшаві, а не у Москві[586]. Протягом наступних вісімнадцяти місяців Польща допомагала Шушкевичу та його однодумцям із Білорусі прокладати дорогу на захід, сприяючи набуттю членства в регіональних інституціях і започатковуючи військову співпрацю. Польські представники усвідомлювали слабкість своєї подвійної принади — підтримки національної державності та доступу до Європи — й занепокоїлися, коли позиції Шушкевича похитнулись, а білоруські погляди переорієнтувались на схід. У листопаді 1992 р. прем'єр-міністр Сухоцька під час свого візиту до Мінська відверто заявила: «Польща зацікавлена в незалежності Білорусі й прагне бути одним із елементів, що поєднує її з Європою»[587]. Це було нерозсудливо, але правдиво. Після невдалого путчу в Москві у серпні 1991 р., коли Комуністична партія Білоруської РСР дозволила проголосити незалежність, щоб убезпечити себе від реформаторів з Москви, місцеві націоналісти здобули відчутний вплив. Білоруські діячі надали національних форм новій державі, але вони були неспроможні контролювати державний апарат, не кажучи вже про здобуття всенародної підтримки. Вони мали лише тридцять місяців для того, щоб виконати це непросте завдання. Демократія в Білорусі відсунула питання національності на другий план. Обрання Олександра Лукашенка на посаду президента Білорусі у 1994 р. поклало край плідній співпраці з Польщею й започаткувало в Білорусі диктатуру радянської ностальгії. Успіхом польської політики європейських стандартів щодо Білорусі стало те, що Польщі вдалося своєчасно створити правове підгрунтя для добрих відносин двох держав до того, як це стало запізно.

ЛИТВА, 1992–1993 РОКИ

Найгостріше історична полеміка довкола Вільнюса точилась у Литві. В третьому, четвертому і п'ятому розділах ми звернули увагу на стан війни, що панував у відносинах між Литвою та Польщею у 1920–1938 рр. після здобуття поляками Вільна, на обурення польського уряду, коли у 1939 р. Сталін віддав місто Литві, на кінець польського Вільна в 1944–1946 рр. та на литовізацію Вільнюса за радянського панування. Щойно ми побачили, як наприкінці 1980-х — початку 1990-х рр. на Вільнюс і його околиці претендували литовський національний рух, польська меншина в Литві, центральна радянська влада та Білоруська РСР. Польська держава (наступниця держави, що втратила ці території в 1939 р.) була єдиною стороною, що відмовилась від усіх претензій. Московський путч 19 серпня 1991 р. усунув двох із п'яти претендентів, оскільки після припинення російських маніпуляцій змінилась і позиція Мінська. Водночас переворот довів напруження між польською меншиною, польською державою та литовським національним рухом до максимуму.

У серпні 1991 р. деякі лідери польської меншини з ентузіазмом сприйняли путч, вбачаючи в ньому відродження Радянського Союзу, і планували взяти реванш у Литви[588]. Польська держава їх не підтримала. 26 серпня 1991 р. польський уряд офіційно визнав незалежність Литви. 4 вересня литовський уряд по всій країні розпустив місцеві адміністрації, більшість в яких становили поляки. 14 вересня литовським і польським представникам знову не вдалося дійти згоди на переговорах щодо спільної декларації. Польща наполягала на тому, щоб литовським полякам дозволили обрати нову місцеву владу на заміну прорадянській еліті, а литовська влада залишала за собою право керувати у Вільнюському та Шалчинінкському районах винятково через етнічних литовських представників. У той же час на територіях, де більшість становили литовці, дозволили обрати нову місцеву владу, а Вільнюський і Шалчинінкський райони отримали особливий статус і почали підпорядковуватись безпосередньо центральній владі. Ландсбергіс, тепер спікер литовського парламенту та найвпливовіший політик у Литві, говорив про польський «націоналізм і експансію»[589].

Скубішевський погодився приїхати до Вільнюса і підписати декларацію про добросусідські відносини лише за умови, якщо Литва пообіцяє провести вибори у Вільнюському та Шалчинінкському районах. Ця ситуація засвідчила, наскільки непростим було становище Скубішевського. За старання йому перепадало з обох боків: і від литовських правих, і від польської меншини у Литві. Литовські парламентарі підготували петицію, в якій протестували проти декларації, що прагне «узаконити наслідки агресії», оскільки та не засуджувала окупацію Вільнюса польськими силами у 1920 р.[590]. Це був гарний приклад того, як історичні претензії, привнесені в політику однією національною силою, породжують неочікувану реакцію іншої. Поляки пригадали, що Польща втратила Вільно у 1939 р. внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, який усі, включно з Литвою, визнавали за акт агресії. Таким чином, якщо справді йшлося про неприпустимість «узаконити наслідки агресії», слід було поставити під сумнів усі кордони, що постали як наслідок пакту. Що означало, звісно, що Вільнюс по праву має належати Польщі. Діставши зі скрині Пандори «рік 1920-й» литовська правиця незумисно вивільнила й «рік 1939-й». Польські діячі стверджували, що Скубішевський сам себе обеззброїв, уникаючи теми Другої світової війни, та приповз у Вільнюс «на колінах»[591]. Інші казали, що польський уряд «за безцінь хоче продати права поляків у Литві»[592].

Намагаючись не допустити поширення історичних дебатів у самій Польщі, Скубішевський наполягав на тому, щоб литовські депутати подумали про майбутнє, а не переймалися минулим, вкотре запевняючи, що Польща не має жодних територіальних претензій, і пообіцяв, що другого генерала Желіговського не буде[593]. Він згадав саме польського генерала, що зайняв Вільно у 1920 р., з метою показати, що розуміє литовські історичні переживання й хотів би заспокоїти литовців. Однак Литва все одно вимагала офіційних польських вибачень за 1920 р., що було неприйнятним для Польщі — частково через засадниче заперечення можливості врегулювання історичних питань за допомогою дипломатії, частково через те, що подібна інтерпретація подій сприймалась як тенденційна, а також через те, що право власності поляків у Литві залежало від правомочності міжвоєнних документів. По суті, держава, що визнає свої попередні кордони нелегітимними, відкриває простір для різноманітних територіальних претензій ззовні, створюючи небезпечний прецедент і для себе, і для сусідів. Наприклад, якби Польща відмовилась від легітимності своїх міжвоєнних претензій на Вільнюс, то росіяни та білоруси