Ніклас Натт-о-Даг - 1793

Коли ж остаточно прокинувся, зрозумів, що помилився. Ковдра не біла, бо вона червона. Від крові. Кров уже загусла, місцями засохла бурою шкіркою. У глибокому сні почав кашляти й не міг зупинитися. Така сама бура шкірка на підборідді і шиї. Шкіра така бліда, що аж прозора. Скільки ж він крові втратив?

Підняв руки — пальці неприродно білі, нічого не відчувають. Ноги теж. Ледве-ледве встав, кулаком розбив лід на поверхні води в глеку, відлив у відро й напився просто з глечика. Сильна спрага свідчить про зневоднення.

Довелося помучитися, щоб відмити всю кров. Шкіра аж пече. Покінчивши з туалетом, одягнувся так швидко, як зміг, хитаючись від слабкості, спустився в кухню і послав одного з куховарчиних хлоп’ят знайти екіпаж, щоб відвіз його у Місто на зустріч з Мікелем.

Пара від щойно звареної кави піднімається під дерев’яний сволок «Малої біржі». Ранній ранок. Людей чимало. Хтось проспав на роботу, хтось іде на лекції, пияки мучаться похміллям від учорашнього, і всі сподіваються, що горнятко кави їх нарешті розбудить і дасть сили влитися у натовп в лабіринті вулиць і постати перед світлі очі своїх роботодавців чи викладачів. Хоч Сесіл і запізнився на домовлений час, а все одно прийшов перший. Занурившись у тяжкі думки, майже непорушно просидів, аж поки висока Карделева постать не з’явилася на порозі. Мікель оббив сніг з чобіт і струснувся, як мокрий пес.

— Вибач. На вулиці Свартманґатан наскочив на нашого давнього друга Блума. Плівся від стінки до стінки, такий п’яний, що я не зміг так його покинути. Довелося майже тягти його до самого кабінету в управлінні, щоб відіспався, а не десь замерз на морозі.

— Щось святкував?

— Схоже, навпаки. Розібрати його белькотання було нелегко, але я таки зрозумів, що вчора прийшло повідомлення: Ульгольм готовий обійняти посаду начальника поліції і вселитися в кабінет Нурліна. Скоро прибуде з усіма своїми речами. Мабуть, завтра. Блум не ідеальний, звісно, але десь таки в ньому ховається порядна людина. Йому не дуже радісно служити під таким начальником. Тому й набрався. А ти? Щось дізнався?

— Юганнес Бальк розповів мені, як людина стає чудовиськом. Я і раніше багато всього бачив, Жане-Мішелю, але зараз мені як ніколи зрозуміло, що ніхто не стає лиходієм, сам не бувши перед цим жертвою. Але ми ще не закінчили. Його розповідь поки що не тримається купи. Перед новою зустріччю з ним маю перевірити деякі свої підозри.

Мікель Кардель раптом гостро відчув важкість своєї дерев’яної руки й згадав усі удари, яких нею завдав. Він навіть краще за Вінґе знає: все так і є, як той сказав.

— Жане-Мішелю, маю тебе про дещо попросити.

— Звичайно, тільки скажи.

— Мені треба більше часу до того, як Ульгольм вступить на посаду. Хоча б ще день.

Кардель розгублено потер лоба:

— А чого ти боїшся? Що станеться, коли приїде Ульгольм?

— Припускаю, що він вибере найлегший шлях: скасує всі повноваження, які дав мені Нурлін, закриє справу й випустить Балька, як тільки дізнається, що я його ув’язнив. А Бальк занадто небезпечний.

— Але ж влада начальника поліції теж не безмежна. Чому ти не поведеш Балька відразу до суду? Навряд чи Ульгольм зможе зупинити судовий процес.

Вінґе шанобливо глянув на Карделя.

— Я хочу повністю зрозуміти його мотиви і лише потім занести його ім’я у протокол суду, та й то лише якщо вирішу, що суд буде найкращим рішенням. І тому, Жане-Мішелю, мені потрібен ще один день. Якщо ти зможеш мені його забезпечити, тоді ми ще матимемо надію.

— Надію? На що?

— Я тобі все поясню, але просто зараз не можу більше гаяти часу. Тому доведеться трішки потерпіти.

— А як ти уявляєш мою роль? Як колишній сепарат-вартовий може завадити начальникові поліції Стокгольма обійняти свою посаду?

— На це я відповіді не маю, Жане-Мішелю, і зі свого боку ніяк тобі допомогти не можу. Я маю термінову справу і мушу цілковито віддатися її виконанню.

Кардель скривився, почухав потилицю і засмучено підпер голову рукою. Потім кілька разів стукнув долонею по столу в ритмі якогось невідомого військового маршу, підняв голову й глянув Вінґе в очі.

— Якщо це те, що тобі треба, — ти це матимеш. Один день.

Повернувся до шинквасу й махнув своєю дерев’яною рукою:

— Дівко! Забери цю каву й принеси бренді! Сепарат-вартовий Мікель має подумати, і йому потрібне натхнення!

Вінґе вийшов з кав’ярні і, схилившись назустріч вітру, покрокував вулицями Міста до площі Бренда-Томтен. Притискаючи хустинку до рота, намагається дихати неглибоко й спокійно. Один необережний вдих холодного повітря може спровокувати напад кашлю. Потроху повертається контроль над тілом. Вінґе протер обличчя снігом і вийшов на площу.

14.

На розі Престґатан часом сидить жебрак, повз якого Анна Стіна не раз проходила дорогою до базару на великій площі. Зазвичай сидить на двох дошках, складених примітивним ослоном, і заробляє тим, що показує свої руки. Обидві такі понівечені, що перехожі або зупиняються і витріщаються, або відвертаються і стараються якомога швидше відійти далі від старого.

То не опік. Складається враження, ніби щось перетворило плоть на віск, надало йому нових дивних форм, а потім залишило підсохнути й затвердіти. Шкіра на пальцях наче розплавилася і стекла, немає нігтів, а кості вкриває тоненький шар плоті. Ті неприродні форми, горбки та ямки залишилися усюди, поверхня рук безбарвна й ніжна, як у немовляти.

До нього вона піде зі своїми запитаннями. От тільки поки що його немає. Треба почекати. Тупаючи ногами, Анна Стіна намагається хоч трохи відігнати холод. Нарешті він з’являється зі своїми дошками під рукою і ганчір’яними обмотками на руках. Дівчина дає йому час приготувати собі місце, щоб сісти, обережно розмотати тканину й винести на світ свої зранені руки — хай люди дивляться і сніг падає. Анні перебиває подих, коли вона бачить, що руки саме такі, як вона їх пам’ятає. Підходить до нього й простягає йому шматок хліба, який сама не з’їла на сніданок.

Він розгублено дивиться на цей розкішний дар. Побачивши ж, хто йому подає, взагалі здивувався:

— Хай Бог тебе благословить, дитино, але чим я заслужив таку щедрість?

— Я хочу знати, що сталося з твоїми руками.

Старий полегшено посміхається.

— Ну, цю історію я вже багато разів розповідав, часто й за значно скромнішу винагороду. Ти коли-небудь була біля озера Клара?

Анна Стіна киває — авжеж, знає, де це.

— Може, ти чула там такий особливий сморід? Не сміття у воді й не нечистот на берегах. Біля озера стоїть мануфактура, де я замолоду працював. Там, дівчинко, роблять мило. І таке, яким бідняки миються у Чистий четвер,