Ніклас Натт-о-Даг - 1793

і те, що для ранкового туалету шляхетних дам. Усе мило роблять однаково. Різниця лише в ароматах. Але перш ніж мило починає пахнути, його складники смердять. Смердять трупи тварин, з яких витоплюють жир. Потім жир змішують ще з дечим, він твердне, і все, мило готове. Я був молодий, жвавий… Учень майстра. Треба було змішати поташ з вапном, я розхвилювався, розсипав порошок собі на руки і засунув їх у відро з водою, щоб змити. Почув крик майстра, але було вже пізно. Пекло так, ніби опустив руки в гарячу олію. Порошок у воді горить і випалює все навколо себе. І став я отаким. З жалості мене поставили підмітати, але більше не можу працювати як раніше, а з того, що заробляю, не проживеш.

Анна Стіна трохи помовчала, потім спитала:

— Дуже боляче було?

Дід посміхнувся:

— Як доторкнутися до пекла, дівчинко. Куди я, мабуть, скоро й потраплю.

Помітивши, що дівчині цього недостатньо, старий посерйознішав:

— Нічого гіршого я ніколи не відчував. Коли майстер ганчіркою позбивав попіл з моїх рук, мені здавалося, що з них здерли шкіру. Мені принесли лимон, бо лимонний сік нібито мав зменшити біль. Може, це й правда, але все одно боліло багато днів, ніби я щосили стискав у долонях розжарене вугілля.

Від цих спогадів старий аж сплюнув, потім глянув на дівчину й від його настрою і сліду не лишилося.

— Це те, що ти хотіла почути? Бо після таких спогадів мені здається, що шматок хліба — замала платня.

— Ви можете знову зробити такий попіл? Такий самий, що вас обпік. Я заплачу.

За пів години вони вже покинули Місто між мостами. Можливо, це лише обман зору, але Анні Стіні здалося, що будівля мануфактури нагнулася в бік озера, немов болотистий берег не міг утримувати її. Довелося почекати, поки зайде сонце й закінчиться робочий час. По одному чи невеликими групами робітники покинули мануфактуру й побрели по домівках. Старий тихо лічить, щоб переконатися, що всі покинули будівлю. Неспокійно роззирається, потім махає їй, щоб ішла за ним слідом.

Оминули фасад будівлі й опустилися до берега й замерзлого озера. Тут будівля стоїть на палях над озером. Якщо добре зігнутися, по кризі можна проповзти під мануфактурою. Старий мацає дошки над головою і тихо лається щоразу, як посковзнеться. Зрештою знаходить дірку, яку шукав. Достатньо велика, щоб просунути руку й витягти засувку. Під отвором лежить замерзла купа сміття. Мабуть, щоранку, коли прибирають, отвір відчиняють і сміття скидають униз, в озеро, думає Анна Стіна. Чоловік жестом просить її причаїтися, відчиняє ляду й зазирає всередину будівлі, затуливши другою рукою рота й носа, щоб пара його не викрила. Якусь хвилину стоїть непорушно, потім піднімається всередину. Анна Стіна чекає його знаку й іде за ним.

15.

Кардель трусить своєю здоровою рукою і скаче на місці, намагаючись зігрітися. Уже понад пів години чекає у дворі перед низьким будиночком. Служниця відмовилася пустити всередину чужого, особливо такого, як Кардель, і він змушений чекати надворі, поки пані повернеться з міста. Коли він попросив її дати чогось гарячого, тільки голосно пирхнула й хряснула дверима перед носом. Чекання вже набридло. Кілька разів він ставав на дерев’яну колоду, піднімався на носках і через дахи сусідніх будинків вдивлявся в циферблат годинника на дзвіниці церкви святої Катаріни. Схоже, механізм замерз і годинник більше не працює.

Нарешті двері відчинилися і те саме кругловиде обличчя суворої служниці виткнулося надвір:

— Можете зайти в передпокій. Я принесу вам теплого пива. Пані скоро вас прийме.

Думка про кілька ковтків гарячого напою — достатня підстава, щоб забути про свої плани вилаяти нахабну дівулю. Мікель обтрусив сніг з плечей, обстукав чоботи й зайшов у теплоту житла. Пахне хлібом. Кардель скинув камзол і шарф. Відчув, як жар від каміна виганяє холод з його одягу, і вдячно зітхнув.

У слабко освітленій кімнаті за кухнею його чекає удова Фреман. Хоча минуло вже багато років від дня смерті її чоловіка, вона досі одягається лише в чорне. Зараз їй уже не менше шістдесяти років. Мікель здогадується, що пара не мала дітей, і їй так бракує чоловіка, що єдиний спосіб трохи полегшити біль втрати — облаштувати дім так, щоб усе нагадувало про нього. Незважаючи на досить бідну обстановку, господиня тримається гордо. Сидить біля каміна, спина рівна, на строгому обличчі немає і сліду жалості до себе, лише гідність і небажання коритися лихому світові. І хоча Кардель ніколи в житті нікому не кланявся, навіть офіцерам в артилерії, тут шия ніби сама собою схилилася. Він кашлянув і привітався:

— Добрий вечір.

Вдова Фреман незмигно втупилася в нього. Мікелю здалося, що одного цього погляду жінці вистачило, щоб дізнатися про нього все. Витримавши паузу, жінка нарешті заговорила:

— Мені сказали, що тебе звати Кардель і ти з сепарат-варти. Не уявляю, яку справу ти можеш мати до мене. Єдина причина, з якої тебе не прогнали й ти взагалі тут стоїш, — що життя останнім часом рідко мене дивує. Отже, чого ти хочеш?

Кардель відчув, що в нього починають горіти вуха, і занепокоєно роззирнувся. Зненацька він зрозумів, що дуже помилився: вдова Фреман його не роздивлялася, вона його не бачила. Вона сліпа. Він мимоволі затремтів, шукаючи потрібні слова.

— Я перепрошую, що прийшов до вас без попередження. Найперше хочу вам висловити співчуття через передчасну смерть вашого чоловіка…

Жінка різко підняла руку:

— Замовкни! Сорокам краще вдається скрекотання, а не солов’їні співи. Арне Фреман, пастор Катарінинської парафії, помер багато років тому, царство йому небесне. Хоча в його тілі було стільки бренді, що, мабуть, і черви могильні попадали мертві, коли до нього доповзли. Те, що я тужу за ним, більше свідчить про мене, ніж про самого пастора. Тож найкраще тобі не вдавати галантність і переходити зразу до справи.

Кардель кивнув, потім згадав, що вдова не бачить. Пробує зібрати всю свою хоробрість, і — о диво — йому вдається.

— Здається мені, ви тут живете надто скромно, зважаючи на становище пастора Фремана.

Мікель відчув певне задоволення, коли від цих слів вдова смикнулася. До честі пані Фреман, вона швидко опанувала себе, і Кардель повів далі:

— Скажіть, будь ласка, пані Фреман, чи знайоме вам ім’я Ульгольм? Маґнус Ульгольм.

Після цього запитання в кімнаті ніби війнуло холодним протягом. У голосі вдови більше немає і тіні сарказму.

— Так. Я пам’ятаю Маґнуса Ульгольма.

— Мені сказали, що кілька років тому Ульгольм утік у Норвегію з грішми священницьких вдів. Можливо, вам ті гроші після смерті пастора були б не зайві.

Кардель