Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

в одинадцять років, коли вона мене народила. Я такий невеличкий, бо походжу з невеличкого тіла, і кожен Божий день мій ріст нагадує мені про моє походження.

-- Сюжере, Людовик розповів мені, що Ви знаєте, що зі мною зробили Капетинги після похоронів моєї матері.

-- Так-так, і я застосував всі свої дипломатичні здібності, щоб Людовик VI не спробував повторити, на щастя мені це вдалося. Саме тому я так наполегливо підтримував Ваш шлюб з його сином. Я його виховав, знав, що він ніколи Вас не скривдить.

Ось чому він з Людовиком відвідав Бордо після смерті батька, яку майстерну павутину сплів навколо Товстого короля. Той і гадки не мав, що його найвірніший радник – насправді аквітанець. Що б він подумав, якби знав, що кожен день поряд з ним сидів старший син Трубадура.

Але ще залишалося багато чого розповісти й багато чого довідатися.

І мої сили залишали мене так швидко, що я знала – необхідно поквапити його, щоб він продовжив свою сповідь.

-- Що трапилося, Сюжере? Після всього, що ми пережили, я маю право знати, що трапилося перед вівтарем в Компостельському соборі. Я маю право знати, як помер мій батько.

 

60 Страсна п'ятниця

ХЛОПЧИК

День вбивства герцога Аквітанського

Меса вже давно закінчилася. Герцог попросив, щоб йому дали помолитися на самоті перед вівтарем Сантьяго. Храм був прикрашений полотнами й гобеленами, а свічки вкривали найвіддаленіші кутки тремтливими тінями.

Хлопчик розумів, що це найкраща мить, проте вагався, але підвівши погляд, він наткнувся на образ Діви Марії, а побачивши матір Божу, побачив усіх матерів, і змусив себе вийти з тіні. На руках він тримав кількаденне немовля.

Знайти його було неважко. Він знав про традицію підкидувати дітей в монастирі, вистачило тільки запитати, де вони знаходяться, коли вся свита герцога вступила в Компостелу, він обходив їх, поки не знайшов те, що шукав: немовля на межі життя і смерті від голоду й холоду, настільки слабке, що його було не врятувати.

Він загорнув його у власний плащ паломника. Він намагався не торкатися його, бо добре пам‘ятав пояснення свого опікуна.

-- Сеньйоре, я знайшов це немовля при смерті. Дайте йому частинку своєї любові.

Герцог молився на колінах перед вівтарем, і не дивлячись на це, в тіні храму він здавався жахливим велетнем. Він взяв найближчу свічку, яка освітила йому обличчя, і поглянув на хлопчика, а тоді на немовля.

-- Я не сумніваюся, що у Вас добре серце, але ми не можемо нічим зарадити.

Волден підійшов трохи ближче і показав немовля.

-- Ми можемо врятувати його, можемо дати йому поїсти. Ви багатий і могутній, можете заплатити доброму лікарю і… і…

-- Малий, не наполягайте, таких як він сотні й сьогодні ці сотні помруть. Сумна правда полягає в тому, що не всяке життя вартує так само, а це вже не вартує нічого. Позбудьтеся нещасного, і раз Ви вже виходите з храму, поговоріть з Алехо і скажіть хай вирушає в дорогу.

Почувши це ім‘я, хлопчик проковтнув слину. “Не бути цьому”, тільки й зміг він подумати.

-- Я так і зроблю, але принаймні поцілуйте його в чоло. Нехай він потрапить у чистилище з Вашим благословенням, може це допоможе його душі.

-- Гаразд, --і Вільгельм поцілував дитину.

Майже відразу в нього посиніла шия. Хлопчик перелякано зробив крок назад.

Свічка впала і покотилася по плитці, герцог теж впав.

Волден обережно поклав дитину на підлогу і взяв свічку. Герцог замовк, нерухомий, в нього посиніли вуха, а потім і все обличчя.

Синє море, синє небо, синій гріх.

Майже як ангел з книжок, які показував йому його ментор. Чи як диявол?

Ні, краще ангел.

Тільки крил бракувало.

Скільком нещасним він з радістю намалював би кривавого орла. “Є життя, що вартує більше, ніж інші”, подумав хлопчик. І міг думати тільки про життя своєї матері, життя матері Сюжера і щоб їх не спалили ще цього вечора. Тому він схопив кинджал герцога і поспішно взявся за неприємну роботу.

 

61 Останнє повідомлення

ЕЛЕОНОРА

Тускулум, 1149

Скільки років я уявляла собі всі можливі подробиці, проте розповідь про смерть батька справила на мене неочікуваний ефект. Гадаю, в цю мить почалося моє зцілення. Тіло надалі перебувало в своєму чистилищі, але я знов починала бути собою, Елеонорою з ясним розумом, якою я завжди була.

-- Думаю, зараз Вам краще залишити мене, Сюжере, -- спромоглася я промовити ледь чутним голосом. – І скажіть Людовику нехай поки що не заходить. Зі мною все гаразд… а принаймні буде все гаразд. Але мені необхідно побути наодинці зі своїм минулим, і минулим своєї сім‘ї, та звикнути до нього. І я повинна зробити це без свідків.

-- Знаю, що Ви ніколи не пробачите мені того, що я зробив, ні того, що я мовчав протягом десяти років. Я не очікую цього, Ви не зможете, -- сказав він.

-- Сюжере… зараз я хочу, щоб Ви пішли. Справді.

Сюжер зрозумів і встав зі стільчика, залишеного Людовиком. Але перш ніж вийти з кімнати, вийняв щось з кишені балахону.

-- Привіз Вам з Парижа. Аліса передала. Його прислав Раймундо де Пуатьє з Антіохії разом з іншим вантажем. Тут лист, а ще невеличка скринька. Ніхто не насмілився відкрити її, вона для Вас.

-- Раймундо… він також Ваш брат.

-- Я стикався з ним лишень на кількох видатних банкетах і під час мого останнього візиту в Бордо, перш ніж він вирушив у Святу Землю. Він не знав, хто я, Ваш батько завжди приховував моє існування від інших членів сім‘ї. Астролябіо теж цього не знав, це була наша остання зустріч після того, як він залишив Сен-Дені, він волів лікувати, а не