Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Монгольське військо, прибувши до Хорезму, не одразу розпочало облогу столиці. Спочатку монголи розташувались у селищах поблизу Гурганджа, зганяючи до своїх таборів полонених селян. Обидва сини Чінгісові, Угедей і Джагатай, оселились у заміському палаці Тілляли, а їхні воєначальники: Кадан, Богуджі, Тулен-Джербі, Таджібек та інші, спішно були зайняті спорудженням облогових машин, метальних катапульт і «черепах» на колесах. Китайські інженери, привезені здалеку, обіцяли спорудити штурмові машини, які допоможуть швидко взяти місто.

Труднощі виникли у зв’язку з тим, що поблизу не було каміння, — нічого було кидати. Тоді китайці запропонували вирубувати з тутових дерев великі ядра і довго тримати їх у воді, доки вони не набудуть потрібної міцності.

Окремі загони монголів з’являлися з різних боків міста, вступали в бій з загонами вершників, які виїжджали з воріт, і швидко тікали, намагаючись знову заманити їх у засаду. Але гургандзькі воїни вже були насторожі і поверталися під захист своїх стін.

У місті на чолі війська стояв султан Хумар-Тегін, а найближчими його помічниками були Огул-Хаджіб (захисник Бухари), Ер-Бука-Пехлеван і Алі-Дуругі. На воєнній нараді султан Хумар-Тегін показав підкидні листи монголів. У цих листах населенню запропонували відчинити ворота і довіритися монголам, які не завдадуть ніякої шкоди.

— Чому не домовитися з ними? — говорив султан. — Краще віддати їм велику данину і кінчити справу миром, ніж піддавати всіх жителів страхіттям вторгнення, різанини й пожеж.

Огул-Хаджіб та інші заперечували:

— Ти, падишах, мабуть, забув, що монголи зробили з Бухарою, Самаркандом, Мервом та іншими містами? Там жителі теж просили пощади і кидали зброю. Монголи відібрали найкращих ремісників і послали до себе в Монголію, а всіх інших перебили палицями з залізними кулями.

— Все-таки треба дізнатися, чого хочуть монголи.

Вночі султан Хумар-Тегін з невеликим почтом виїхав з Гурганджа і прибув до палацу, де бенкетували Джагатай і Угедей. Він з’явився перед ними, склавши руки на грудях, як прохач.

— Що ти нам привіз? — спитав із сміхом Угедей. — Де золоті ключі од воріт?

— Я схиляюсь перед величчю й силою владики Сходу Чінгісхана і хочу служити йому, як служать інші беки.

— Нам потрібне місто Гургандж, а не такі перевертні, як ти! — відповів похмурий Джагатай. — Чи зможемо ми повірити одному твоєму слову, якщо ти покинув рідний народ і навіть ладен піти проти нього? Візьміть його.

Кати схопили Хумар-Тегіна і всіх його супутників. Вони зірвали з них одяг, не проливаючи крові, переломили їм хребти і кинули в яр, де ще напівживих їх об’їли шакали й собаки.

Коли прибув із своїм військом старший син Чінгісів Джучі-хан, Гургандж був уже в тісному кільці монгольських загонів. Щоб підвезти до стін метальні машини, три тисячі монголів і юрба полонених почали лагодити міст через канал. Раптом з воріт Гурганджа вилетів загін сміливих вершників на чолі з туркменом Кара-Кончаром. Вони несподівано напали на працюючих монголів і всіх їх перебили, нагромадивши на мосту цілий вал трупів. Цей успіх запалив обложених.

Тоді монголи стягли до міста все своє військо, вони пригнали багато тисяч захоплених селян і примусили їх закидати рів, що оточував стіни. Після цього можна було підкотити облогові машини і почати штурмувати місто. Метальні катапульти шпурляли мочені дерев’яні ядра і китайські глечики з палаючою рідиною. Від неї займався такий сильний вогонь, що дерев’яні будівлі загорялися великим яскравим полум’ям, і його не можна було загасити.

Найрішучіше діяло з півночі військо Джучі-хана. Там під стіни міста полонені підкопали підземний хід. Монголи вдерлися в середину міста, і після одчайдушної сутички незабаром на північній сторожовій баніті вже маяв величезний прапор сина великого кагана.

Це викликало заздрість і лють Джагатая. Він кидав на стіни Гурганджа загін за загоном, але захисники стін виявили неймовірну стійкість, збивали тих, що видирались, цеглинами, ошпарювали окропом і гарячою смолою, так що монголи падали купами, обпечені і обварені.

Кілька разів Кара-Кончар марно приїжджав до старої хвіртки під деревом, щоб зустрічатися з старим Саклабом. Нарешті він його побачив. Старий був уже не в лахмітті, як раніше, а в смугастому халаті і в синій чалмі на голові. Не одразу можна було його впізнати.

— Прости мене, сміливий бек-джигіте, що я не зміг раніше розповісти тобі все, що я дізнався і що зробив. Сторож в’язниці наче в рот води набрав. Боїться, певно, джандарів, або він з ними заодно. Я намагався говорити з ним і так і сяк, пропонував чистити в’язницю, але цим викликав тільки його гнів. Коли ж я запропонував йому, що працюватиму у нього вдома за пару коржів на день, він зрадів і поставив мене наглядачем до його восьми дружин… А коли я побив його головну, злу дружину, він мене нагородив, подарувавши цей халат і стару чалму…

— Що ти мені мелеш дурниці про якихось там жінок і халати! розлютився Кара-Кончар. — Я тобі дав п’ять золотих. Що ти зробив? Чи дізнався про все, що треба?

— Звичайно, дізнався! Якщо Назар-бобо мовчить, то хіба його дружини можуть мовчати? Вони давно все від нього вивідали, а я вивідав від них… В оцій башті-в’язниці є кілька комірок, вони приліпилися зсередини до стін, як ластівчині гнізда. А в середині башти колоди згнили і підлоги провалилися до самого підвалу.